Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Довго, поки пірога дрейфує вздовж рифів, ми рибалимо. Сонце сяє серед темного неба, і море відбиває світло — сліпуче, п’янке. Я нахилився над форштевнем і непорушно дивлюся на мерехтіння води, Дені, доторкнувшись до мого плеча, виводить мене зі стану заціпеніння. Його очі сяють, наче чорні дорогоцінні камінці, він смішно співає креольською:
— Очі чорні, чорні.
Море впливає на мене запаморочливо, наче від сонця і його відблисків на воді йдуть чари, вони мене бентежать і забирають силу. Попри пекельну спеку, мені холодно. Сестра Дені і її наречений кладуть мене на дно піроги, у тінь під вітрило, яке розгорнув бриз. Дені зачерпує руками морську воду і ополіскує мені обличчя й усе тіло. Потім, налягаючи на жердину, скеровує пірогу до берега. Невдовзі ми причалюємо до білопіщаного пляжу неподалік від вершини Ле Морна. Там є кілька кущів і оксамитові дерева. Підтримуваний Дені, я йду в тінь оксамитового дерева. Сестра Дені поїть мене з баклаги кислим напоєм, який обпікає язик і горло, і свідомість повертається до мене. Мені вже хочеться підвестися, піти до піроги, але сестра Дені каже, що мені слід залишатися у тіні, поки сонце не почне заходити. Старий чоловік залишився у пірозі. Вони віддаляються по мерехтливій воді, аби продовжити лови риби.
Дені залишився зі мною. Він мовчки сидить поруч у тіні оксамитового дерева, на його мокрих ногах — плями білого піску. Він не такий, як ті діти, що живуть у багатих володіннях. Не потребує розмов. Він — мій друг, його мовчання тут, поруч зі мною — це різновид розмови.
Так гарно й тихо в цьому місці! Я дивлюся на зелений простір лагуни, на шлярку піни вздовж коралової загати, на білий пісок на пляжах і дюнах, на пісок, порослий колючими чагарями, на темні зарості філао, на тінь оксамитових дерев, на миґдаль, а прямо перед собою — на обгорілу скелю Ле Морна, що нагадує замок, в якому поселилися морські птахи. Наче ми зазнали корабельної аварії, ми тут багато місяців, далеко від людей, чекаємо, коли на горизонті з’явиться корабель, що забере нас. Я думаю про Лауру, яка, певно, чекає під деревом шальта, думаю про батька і про Мем і хочу, аби ця мить не закінчувалася.
Але сонце спускається до моря, перетворює його на метал, на опалове скло. Повертаються рибалки. Першим їх помічає Дені. Він іде по білому піску, його незграбна постать нагадує тінь його тіні. Він пливе попереду піроги у воді, повній леліток. Я захожу в море позаду нього. Свіжа вода змиває з мене втому, я пливу за Дені до піроги. Наречений подає нам руку і без зусиль втягує в пірогу. На дні човна повно всіляких риб. Є навіть невелика акула, яку наречений забив ударом гарпуна, коли вона підпливла, аби поживитися уловом. Прохромлена на середині тіла акула застигла з роззявленою пащею, показуючи свої трикутні зуби. Дені каже, що китайці їдять акул і що ми зробимо з її зубів намисто.
Попри спеку, мене морозить. Я зняв свій одяг і поклав його просохнути на форштевні. Зараз пірога пливе до фарватеру, вже відчувається ревіння довгих бурунів, що йдуть з відкритого моря і розбиваються на рифах. Раптом море стає фіолетовим, грубим. Коли ми минаємо фарватер біля острова Молюсків, здіймається вітер. Велике вітрило натягується з мого боку і тріпоче, піна летить на ніс човна. Ми з Дені поквапливо складаємо одяг і ховаємо його під щоглою. Приваблені запахом риби, морські птахи летять за пірогою. Іноді вони навіть намагаються схопити рибину, і Дені кричить, розмахуючи руками, аби їх відігнати. Це чорні фреґати з пронизливими очима, вони, клекочучи, кружляють над пірогою. Позаду за нами велика обгоріла скеля Ле Морна, схожа на покритий тінню замок, віддаляється в осяйній заволоці сутінків. А на горизонті видовжені сірі хмари затягують сонце.
Мені ніколи не забути того дня, такого довгого, наче він тривав цілі місяці, роки — тоді я вперше пізнав море. Мені хотілося б, щоб він не закінчувався, аби тривав ще. Хотілося, аби пірога мчала по хвилях, у бризках піни, до Індії, до самої Океанії, від острова до острова, освітлена сонцем, яке ніколи не зникне за обрієм.
Уже споночіло, коли ми пристали до берега на Чорній річці. З Дені я швидко йду до Букана, босоніж по пилюці. Одяг і волосся просолені, обличчя і спина печуть від сонячних опіків. Коли я підходжу до будинку, Дені мовчки йде геть. Я простую алеєю з калатанням серця, помічаю батька, який стоїть на веранді. При світлі корабельного ліхтаря він здається вищим і ще худішим у своєму чорному костюмі. Обличчя бліде і напружене від хвилювання і гніву. Коли я зупиняюся перед ним, він нічого не каже, але погляд у нього жорсткий і холодний, у мене стискається горло, ні, не через покарання, яке на мене чекає, а тому, що знаю — я більше не зможу повернутися до моря, що це кінець. Цієї ночі, попри втому, голод і спрагу, нерухомий у ліжку, яке муляє обпечену спину, байдужий до комарів, я ловлю кожен порух повітря, кожне зітхання, кожну мить, які нагадують мені про море.
Останніми днями того літа, коли налетів буревій, ми з Лаурою ще більше належали самим собі, замкнені в урочищі Букана. Більше ніхто не приходив, аби з нами побачитися. Можливо, тому ми відчуваємо дивну присутність грози, небезпеки, яка незабаром нагряне. Чи самотність нас зробила чутливими до ознак, що провіщали кінець Букана? А можливо, і нестерпна спека, від якої день і ніч знемагали берег і долина Тамарен. Навіть вітер з моря не здатен полегшити тягар спеки на плантаціях, на червоній землі. На полях алое біля Валґали, Тамарена, земля гаряча, наче піч, струмки висохли. Вечорами я дивлюся на змішаний з червоним пилом дим винокурні Ках Хін. Лаура каже про вогняний дощ, який Бог наслав на прокляті міста Содом і Гоморру, а також про виверження Везувію 79 року, коли місто Помпеї засипало дощем з гарячого попелу. Але тут ми пильнуємо марно, небо над горою Рампар і Трьома Мамель залишається чистим, ледь поцяткованим напівпрозорими хмаринками. Небезпека в нас усередині.
Уже багато тижнів Мем хворіє, вона припинила уроки. Батько, стомлений і похмурий, зачиняється в кабінеті, читає, пише або курить,
