Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

день. Можливо, у великому чорному казані на вогні вже закипів рис. Щоб не здіймати шуму, я йду сухою землею алеї босоніж до кінця саду. Дені чекає під високим деревом шальта, і коли я підхожу, він мовчки підводиться і вирушає до моря. Швидко йде через плантації, не зважаючи на те, що я задихаюсь. Полохливі горлиці бігають у тростині, однак злетіти не наважуються. Коли геть розвиднюється, ми вже прямуємо до Чорної річки. Земля під ногами тепла, а повітря пахне курявою. Вже перші вози з биками їдуть дорогами серед плантацій, вдалині я бачу білий дим з димарів цукроварень. Чекаю шуму вітру. Раптом Дені зупиняється. Ми нерухомо стоїмо серед тростини. Чую ревіння хвиль на рифах. «Море сердите», — каже Дені. Вітер припливу тисне на нас.

Ми підходимо до Чорної річки якраз в ту мить, коли з-за гір встає сонце. Я ніколи не був так далеко від Букана, серце сильно калатає, поки я біжу за чорною постаттю Дені. В гирлі ми вбрід переходимо річку, холодна вода доходить нам до пояса, потому йдемо вздовж дюн з чорного піску. На березі, на піску, вишикувались ряди пірог, форштевні окремих вже у воді. Чоловіки зіштовхують піроги у воду, тримають мотузку вітрила, яке надимає і полоще вітер припливу. Пірога Дені — на березі. Два чоловіки спускають її на воду — старий зі зморшкуватим обличчям мідного відтінку і великий чорний атлет. Поруч з ними на березі стоїть дуже гарна молода жінка, її волосся стягує червона хустинка. «Це моя сестра, — каже з гордістю Дені. — А це — її наречений». Вона помічає Дені, кличе його. Разом ми штовхаємо пірогу в воду. Коли пірога відчалює від берега, Дені кричить: «Стрибай!» І сам стрибає на борт. Біжить на ніс, хапає жердину, аби вивести човна на глибину. Вітер надимає велике вітрило, наче простирадло, і пірога перестрибує через буруни. Ми вже далеко від берега. Мокрий від хвиль, що вищі за човен, я тремчу і дивлюся на чорну землю, що віддаляється. Як давно я чекав цього дня! Якось Дені розповідав мені про море, про пірогу, і я запитав у нього: «Коли ти візьмеш мене з собою на пірогу?» Він мовчки подивився на мене, наче обмізковуючи мої слова. Я про це нікому не казав, навіть Лаурі, тому що боявся, що вона скаже батькові. Лаура не любить моря, можливо, боїться, щоб я не потонув. Отож, коли я сьогодні вранці пішов, намагаючись не шуміти, вона відвернулася до стіни, щоб не бачити мене.

Що буде, коли я повернуся? Але зараз мені не хочеться про це думати, наче я ніколи не збираюся повертатися. Пірога занурюється у підошву хвиль, у повітря злітають снопи піни. Старий чоловік і наречений прив’язали трикутне вітрило до бушприта, і різкий вітер, який прорвався під вітрило, ледь не перекидає пірогу. Ми з Дені, мокрі від бризок, зіщулилися на носі піроги біля брезенту, що вібрує. Очі Дені сяють, коли він дивиться на мене. Мовчки він показує на високе темно-синє море або на вже дуже далеко позаду нас, чорну лінію берега і тіні гір на тлі блакитного неба.

Пірога виходить у відкрите море. Я чую глибоке рокотання хвиль і гул вітру у вухах. Мені вже не холодно і не страшно. Сонце пече, віддзеркалюється на гребенях хвиль. Я вже нічого не бачу, вже ні про що не думаю — морська глибочінь блакитна, а виднокрай наближається, і смак моря, і вітер. Я вперше на човні, раніше я не знав нічого прекраснішого. Пірога перетинає фарватер, йде вздовж рифів у громовиці хвиль і каскадах піни. Дені нахиляється над форштевнем, вдивляється у темну воду, наче вистежує щось. Потім простягає руку, показує прямо попереду на велику обгорілу скелю. Каже:

— Ле Морн.

Я ніколи не бачив його так близько. Ле Морн здіймається над морем, схожий на уламок застиглої лави — без жодного дерева, без жодної рослини. Навколо нього простяглися береги, вкриті світлим піском, і води лаґуни. Здається, наче ми наближаємося до краю світу. Морські птахи літають навколо нас з криками — чайки, крячки, білі буревісники, величезні фрегати. Серце сильно гупає, і я тремчу від хвилювання, бо в мене таке враження, що я поїхав дуже далеко, на інший бік моря. Невблаганні хвилі б’ють з траверза, і вода заливає дно. Дені пробирається під вітрилом, бере на дні піроги два глекоподібні гарбузи і кличе мене. Разом ми вичерпуємо воду. На кормі великий негр, обнявши сестру Дені, тримає мотузку вітрила, поки старий індус налягає на стерно. З них стікає морська вода, але вони сміються, дивлячись, як ми вичерпуємо воду, яка повертається назад. Присівши на дні піроги, я виливаю воду за облавок і час від часу під вітрилом бачу чорну стіну Ле Морна з плямами піни на скелях.

Потім ми міняємо курс, вітер полоще велике вітрило над нашими головами. Дені показує на узбережжя:

— Там — острів Молюсків.

Ми облишаємо вичерпувати воду і пробираємося на ніс піроги, аби краще бачити. Перед нами відкривається біла лінія підводних скель. Підштовхувана бурунами, наша пірога летить прямо на Морн. Ревіння хвиль на коралових рифах зовсім поруч. Хвилі котяться навкіс, затоплюють скелі. Ми з Дені намагаємося розгледіти дно, але вода такого синього кольору, що аж голова паморочиться. Поступово вода перед форштевнем світлішає. Завиднілися зелені відблиски, золотаві хмари. З’являється дно, швидко насувається плямами коралів, фіолетовими кулями морських їжаків, косяками сріблястої риби. Тепер вода спокійна, і вітер вщухає. Спущене вітрило мляво, наче простирадло, ляскає навколо щогли. Ми — в лаґуні Ле Морн, сюди чоловіки приходять рибалити.

Сонце високо. Пірога спокійно пливе тихою водою, Дені підштовхує її жердиною. На кормі наречений, обіймаючи однією рукою сестру Дені, другою, тримаючи невелику лопатку, веслує. Старий стежить проти сонця за водою, шукає рибу в шпаринах між коралами. У нього в руках довге вудилище, грузила якого свистять у повітрі. Після несамовитости похмурого відкритого моря, поривів вітру і бризок хвиль тут наче у сповненому світла солодкому сні. Я відчуваю сонячні опіки на обличчі, спині. Дені роздягнувся, аби висушити одяг, я теж. Коли він роздягнувся догола, то несподівано, майже безшумно, пірнув у прозору воду. Я бачу, як він пливе під водою, потім зникає. Коли він виринає на поверхню, у нього в руках велика червона рибина, яку він загарпунив, він кидає її на дно піроги. Знову пірнає. Його чорне тіло плавно лине у воді, виринає, знову пірнає. Нарешті він приносить іншу