Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
У ту мить ми подумали, що це перемога. Ми про це ніколи не говорили, і ніхто так і не дізнався, що відбулося тієї пообідньої пори. Фердинанда ми майже не бачили в усі наступні роки. До речі, саме того року, коли стався ураган, його батько віддав його у Королівський коледж. Ми не знали, що все скоро зміниться, що то були наші останні дні в урочищі Букан.
Це вже зараз ми з Лаурою усвідомили, що тоді не все йшло на лад у батькових справах. Він ні з ким про це не говорив, гадаю, навіть з Мем, аби не тривожити її. Проте ми добре відчували, що щось відбувалося, здогадувалися. Якось, коли ми, як зазвичай, були на горищі біля підшивок старих газет, Лаура мені сказала: «Банкрутство, що воно означає — це банкрутство?»
Вона не ставить прямо це запитання, тому що сумнівається, чи я знаю відповідь на нього. Це слово тут, вона його чула, воно крутиться у неї в голові. Пізніше вона повторює інші слова, які теж лякають: іпотека, арешт, застава. На великому аркуші, списаному тонкими, наче сліди від мух, цифрами, що на письмовому батьковому столі я поспіхом читаю два загадкові слова англійською: Assets and liabilities[11]. Що це означає? Лаура теж не знає значення цих слів і не наважується запитати у батька. Ці слова повні загроз, у них криється небезпека, якої ми не розуміємо, як і ці безкінечні колонки цифр з виправленнями, окремі з яких зроблені червоним чорнилом.
Багато разів я пробуджувався серед ночі від гулу голосів. Мокра від поту нічна сорочка липне до тіла, я прослизаю в коридор, йду до дверей освітленої їдальні. Крізь прочинені двері чую серйозний батьків голос, потім інші незнайомі голоси, які йому відповідають. Про що вони розмовляють? Навіть якби я чув кожне слово, я не зміг би зрозуміти. Але я не чую слів. Я чую лише гамір голосів, дзенькіт склянок, які дзвенять на столі, совання ніжок стільців по підлозі, рипіння крісел. Можливо, Мем теж там, як завжди, поруч з батьком, як під час обідів? Але міцний запах тютюну підказує, що ні. Мем не любить диму від сиґар, певно, вона у своїй кімнаті, у своєму металевому ліжку, теж дивиться на смужку жовтого світла, що б’є з прочинених дверей, слухає шум незнайомих голосів, як і я, зачаївшись у тіні коридору, поки мій батько говорить, говорить, говорить… Потім я повертаюся до кімнати і прослизаю під москітну сітку. Лаура не ворушиться, але я знаю, вона не спить, її очі широко розплющені у пітьму, вона теж слухає голоси в протилежному кутку будинку. Витягнувшись на своєму ремінному ліжку, я чекаю, тамуючи дихання, поки не почую шум кроків у саду, скрипіння ободів брички, яка віддаляється. Ще чекаю шуму з моря, невидимого нічного прибою, коли вітер почне свистіти серед глиці філао і стукати віконницями, коли крокви на даху почнуть рипіти, наче корпус старого вітрильника. Лише тоді я зможу заснути.
Найкращі уроки мені дає Дені. Він розповідає про небо, про море, про печери біля підніжжя гір, про поля під паром, де ми того літа разом бігали серед чорних пірамід креольських мурів. Інколи ми виходимо на світанку, коли вершини гір ще в заволоці туману і відплив оголяє далекі рифи. Минаємо плантації алое, рухаючись довгими, сповненими тиші шляхами. Дені йде попереду, я бачу його високу, тонку і гнучку, наче танцюючу, постать. Тут він не гавкає, як на полях тростини. Час від часу зупиняється. Нагадує собаку, що взяв слід дикого звіра, кролика, дикобраза. Коли він зупиняється, піднімає трохи праву руку, як сиґнал, я теж зупиняюся і слухаю. Слухаю шум вітру серед стебел алое, а також стукіт власного серця. Перше світло спалахує над червоною землею, освітлює темне листя. На вершинах гір тане туман, небо стає ясним. Я уявляю блакитний колір моря біля коралових рифів і чорний в гирлі річок. «Дивись!» — каже Дені. Він зупинився на стежці, показуючи на гору біля ущелини Чорної річки. Дуже високо в небі я бачу птаха з довгим білим хвостом, який пливе на повітряних потоках, його голова трохи повернута набік. «Фаетон», — каже Дені. Я його бачу вперше. Він повільно кружляє над глибокими яругами, потім зникає десь біля Мананави.
Дені крокує далі. Ми йдемо вузькою долиною Букана в гори. Перетинаємо старі поля тростини, зараз вони під паром, за нами залишаються невисокі стіни з лави і хащі колючих кущів. Я вже не у своїх володіннях. Я — на чужій території, земля Дені і його чорної рідні з іншого боку, людей з Шамарель, з Чорної річки, з Каз Руаяль. Віддаляючись від Букана і підіймаючись у ліс, в гори, Дені стає розкутішим, більше говорить, здається вільнішим. Тепер він іде повільно, його рухи легкі, навіть обличчя світлішає, він чекає на мене на лісовій дорозі, усміхається. Показує мені гори, що перед нами праворуч: «Великий Луї, гора Червона Земля». Нас оточує тиша, вітер вщух, я більше не відчуваю запаху моря. Чагарі такі щільні, що ми змушені рухатися руслом потічка. Я роззувся, зв’язав шнурки черевиків і повісив їх на шию, як завжди це роблю, коли йду з Дені. Ми чалапаємо холодним струмком по гострих камінцях. На звивинах потічка Дені зупиняється, вдивляється у воду в пошуках крабів чи раків.
Сонце вже високо в небі, коли ми дістаємося до верхів’їв Букана, зовсім близько від гір. Січнева спека важка, в лісі важко дихати. Плямисті комарі вилазять зі схованок і танцюють перед очима, я бачу також, як вони літають навколо пухнастого волосся Дені. На березі потічка Дені знімає сорочку і
