Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
— Дивіться туди… Це не Бетельгейзе на вершині Оріона? А це не Три Волхви? Дивіться на північ, там ви побачите Віз. Як називається маленька зірочка на краю Воза, на дишлі?
Я пильно вдивляюся в небо. Невпевнений, що бачу її.
— Зовсім маленька зірочка, що стоїть вгорі над Возом над другою зіркою? — Батько статечно ставить запитання, наче того вечора це мало надзвичайне значення.
— Саме так. Вона зовсім маленька, її то видно, то вона зникає.
— Це Алькор, — каже батько. Її називають також Візничим Великого Воза, араби назвали її Алькором, що означає випробування, тому що вона така маленька, що лише дуже зіркі очі можуть угледіти її.
Він на мить замовкає, потому каже Мем веселішим голосом: «У тебе гарні очі. Мені не вдається побачити її».
Я теж бачив Алькор, чи радше думаю, що бачив, наче вогняна порошинка на дишлі Великого Воза. Як її побачиш, зникають усілякі погані спогади і турботи.
Батько навчив нас любити ніч. Інколи вечорами, коли він не працював у себе в кабінеті, він брав нас за руки, Лаура йде праворуч, я — ліворуч, батько веде нас алеєю, що пролягає через сад, униз, на південь. Каже: алея зірок, тому що вона веде до найбільш заселеної частини неба. Він курить, уночі ми відчуваємо солодкий запах його тютюну і бачимо вогник, який жевріє біля його рота, освітлюючи обличчя. Мені подобається запах тютюну вночі.
Найкращі ночі в липні, небо — холодне і сяюче, над горами біля Чорної річки видніються небесні красені-світила: Вега, Альтаїр з Орла — Лаура каже, що він більше скидається на ліхтар на летючому змієві, а третя зірка — її назву я постійно забуваю — нагадує справжню перлину на вершині великого хреста. Ці три зірки трикутником сяють над півднем, мій тато називає їх Нічними красунями. Ще є Юпітер і Сатурн, зовсім на півдні, вони непорушно сяють над горами. Ми довго дивимося на Сатурн, тому що тітка Аделаїда сказала, що це наша планета, вона була в грудні на небі, коли ми народилися. Гарний, з блакитним відтінком, він повис над деревами. Це правда, що в ньому є щось лякаюче — чисте різке світло, як те, що іноді спалахує в Лауриних очах. Марс недалеко від Сатурна. Він червоний і теплий, його світло теж приваблює нас. Батько не любить того, що розповідають про світила. Він каже нам: «Ходімо подивимося на Південний Хрест». Сам іде попереду до кінця алеї, туди, де стоїть дерево шальта. Аби краще побачити Південний Хрест, треба відійти якнайдалі від освітленого будинку. Ми дивимося на небо тамуючи подих. Я одразу помічаю «супровідників», високо в небі, у кінці Центавра. Праворуч Хрест, блідий і легкий, він пливе трохи навкіс, наче вітрило над пірогою. Ми з Лаурою помічаємо його водночас, нам не треба про нього говорити. Разом, мовчки, ми дивимося на Хрест. Мем підходить до нас, вона нічого не каже батькові. Ми стоїмо, наче слухаємо гуркіт нічних світил. Так гарно, що нема потреби говорити про цю красу. Але в мене на серці тривожно, і горло стискається, тому що цієї ночі щось змінилося, щось вказує на те, що все має скінчитись. Я думаю, що можливо, це провіщають зірки, можливо, зірки знають, як треба вчинити, аби нічого не змінилося й ми врятувалися.
На небі стільки знаків! Пригадую усі ті літні ночі, коли ми лежали на траві у саду і стежили за блукаючими зірками. Одного вечора ми бачили зорепад, і Мем одразу сказала: «Це знак війни». Але вона замовкла, тому що батько не любить, коли кажуть про такі речі. Ми довго дивилися на вогняні шлейфи, які перетинали небо з краю в край, деякі такі довгі, що ми могли стежити за ними очима, інші — дуже короткі, одразу вибухали. Сьогодні я знаю, що Лаура, як і я, ще шукає літніми ночами ці вогняні риски, що провіщають людську долю і дозволяють таємницям здійснитися. Ми так уважно дивимося на небо, що голова йде обертом, нас навіть хитає від запаморочення. Чую, як Мем тихо розмовляє з батьком, але не розумію змісту їхніх слів. Зі сходу на північ пролягла велика бліда ріка Галактики, яка утворює острови біля Хреста Лебедя і тече до Оріона. Трохи вище над нашим будинком я помічаю тьмяне світло Плеяд, що нагадують світлячків. Я знаю кожен куточок неба, кожне сузір’я. Батько розповідає нам про нічне небо і ледь не щовечора показує нам їхні місця на великій карті, пришпиленій на стіні його кабінету. «Тому, хто добре знає небо, нічого боятися в морі», — каже мій тато. Такий стриманий, такий мовчазний у житті, він враз пожвавлюється коли говорить про зорі, його очі сяють. Тоді він каже гарні слова про світ, про море, про Бога. Розповідає про подорожі великих мореплавців, тих, які відкрили дорогу до Індії, Океанії, Америки. В запахові тютюну, який клубами пливе його кімнатою, я дивлюся на мапи. Він говорить про Кука, Дрейка, Магеллана, який на Вікторії відкрив Південні моря, а потім помер на островах Зондського архіпелагу. Розповідає про Тасмана[13], Біско[14], Вілкеса[15], який дійшов до вічної криги на Південному полюсі, а також про надзвичайні мандрівки Марко Поло до Китаю, де Сото до Америки, про Орельяна, який піднявся вгору по Амазонці, Гмеліна, який пройшов увесь Сибір, Мунґо Парка, Стенлі, Лівінґстона, Пржевальського. Я слухаю ці історії, назви цих країн — Африка, Тибет, Південні острови — це чарівні слова, для мене вони як назви зірок, як зображення сузір’їв. Увечері, лежачи на своєму похідному ліжкові, я слухаю шум моря, що повертається, і вітер серед глиці філао. Знову думаю про всі ці назви, мені здається, що нічне небо відкривається і я на вітрильнику з напнутими вітрилами серед безкрайого моря пливу до Молукських островів, до гавані Астролябії, до Фіджі і Муреа. На містку цього корабля, перш ніж заснути, бачу небо таким, яким я його ще ніколи не бачив, безмежним, темно-синім над фосфоресцентним морем. Повільно переводжу погляд на інший край неба і пливу до Волхвів і до Південного Хреста.
Пригадую мою першу морську мандрівку. Це було, гадаю, в січні, ще вдосвіта починалася спека, над урочищем Букана вітер ані шелесь. З першими ознаками світанку безшумно вислизаю з кімнати. Надворі тихо, в будинку ще всі сплять. Тільки у хижці капітана Кука горить світло, але цієї пори він ніким не переймається. Дивиться на сіре небо, чекаючи, поки займеться
