Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

скрутою, хворобою Мем і пусткою в Букані, але ми вибираємо подарунки на сторінках газет. Оскільки це лише гра, ми без вагань зупиняємось на найдорожчих. Лаура хоче собі фортепіано Шапель з чорного дерева, намисто з перлів від фірми Орієнт, брошку, оздоблену емалями і діамантами від Золотого енд Срібного Сміта у вигляді курчати, що визирає з яєчної шкаралупи! Вона коштує сто фунтів! Для неї я нагледів срібну карафу з різьбленого кришталю, а для Мем — ідеальний подарунок — шкіряну скриньку від Маппен з колекцією пляшечок, коробочок, щіточок, причандалля для нігтів тощо. Лаурі теж дуже подобається ця скринька, вона каже, що й у неї буде така сама, але пізніше, коли вона стане дівчиною. Собі я облюбував ліхтар Неґретті і Замбра, патефон з платівками і голками і, звичайно ж, велосипед Юнон, від найкращої фірми. Лаура, яка знає, що мені подобається, вибирає для мене коробку з петардами від Тома Сміта, і ми знову сміємося.

Ми читаємо також оповідання, яким уже по кілька місяців, інколи — по кілька років, але яке це має значення? Оповідання про кораблетрощі, про землетрус у місті Осака, уважно роздивляємося ілюстрації. Ще там був чай з намальованими монгольськими ламами, прожектор Солоний Фрукт від Ено і Зачарований Драгун, фея, оточена левами, у «чарівному лісі» і малюнок одного з епізодів про Наду Лілею, від якого ми здригаємося: «Кам’яний Гість», гірський велетень, роззявлена паща якого символізує вхід до печери, де невдовзі вмре красуня Нада.

Ці образи живуть у мені ще відтоді, вони змішалися з шумом вітру серед філао, з важким нагрітим повітрям горища, коли нічна тінь поволі покриває сад навколо будинку, а цвіркуни починають свої співи.

Ми чекаємо самі не знаючи чого. Вечорами під москітною сіткою перш ніж заснути, я уявляю себе на містку корабля з піднятими вітрилами серед бурхливого моря, дивлюся на сонячні зайчики на воді. Слухаю Лаурине дихання, повільне, ритмічне, і знаю, що у неї розплющені очі. Про що вона мріє? Гадаю, що ми всі на палубі корабля, що йде на північ, до острова Невідомого корсара. Потому мене переносить до джерел Чорної річки біля Мананави, туди, де ліс темний і непролазний і де інколи чутно зітхання велетня Сакалаву, який вбив себе, аби не потрапити до рук білих плантаторів. У лісі повно схованок і отрути, в ньому лунають мавпячі крики, а наді мною, затуляючи сонце, пропливає біла тінь фаетона. Мананава — то країна мрій.

Дні, що наближають нас до п’ятниці 29 квітня, довгі. Вони переплітаються між собою у суцільний день, сповнений далекими від життя ночами і мріями, день, який уже перетворився на спогад, а я ніяк не можу втямити, що ці дні несуть у собі тягар долі. Як я міг про те знати, якщо не було жодних точок відліку? Ми самі, Турель, яку я бачу крізь дерева, здалеку, тому що вона — моя мітка, яка вказує на море, з іншого боку скелі Труа Мамель і гора Рампар, які позначають межі цього світу.

Було сонце, що пряжить від світанку, суха червона земля вздовж канави, яку пробили дощі, що стікають з блакитного даху. Були лютневі бурі з вітром ост-норд-ост, що дув у напрямку гір, дощ, що зрив ровами пагорби і плантації алое, і струмки, що залишали велику брудну пляму на блакиті лаґуни.

Батько зранку стоїть на веранді, дивиться на дощове запинало, що насувається на поля, вкриваючи вершини гір Макабе, Бриз-Фер, туди, де знаходиться електричний генератор. Коли розкисла від дощу земля блищить на сонці, я сідаю на сходах веранди і ліплю для Мем глиняні фіґурки: песика, коника, солдатів і навіть кораблик, на якому палички замість щогл і листя — за вітрила.

Батько часто їде до Порт-Луї, там сідає на потяг до Флореаля, аби побачитися з тіткою Аделаїдою. Вона має надати мені притулок наступного року, коли я вступлю до Королівського коледжу. Все це мене майже не цікавить. Лише загроза, яка тисне тут, у Букані, наче якась невидима буря.

Я знаю, що живу тут і ніде інде. Невтомно роздивляюся цей краєвид, так давно, що знаю тут кожну заглибину, кожну тінь, кожний закапелок. Як завжди, позаду мене — похмура прірва витоків Чорної річки, таємниче провалля Мананави. Є також вечірні схованки, дерево добра і зла, до якого я йду з Лаурою. Ми вилазимо на міцні гілки і, звісивши ноги, мовчки сидимо, дивимося, як в гущавині листя згасає світло. Коли надвечір починається дощ, ми слухаємо шелест дощових крапель серед лапатого листу, наче музику.

У нас є ще одна схованка. Це рівчак, на дні якого тече тоненький потічок, що трохи далі впадає в річку. Інколи нижче за течією до нього приходять жінки купатися, а ще стадо козенят, яких пасе маленький хлопчик. Ми з Лаурою спускаємося на дно рівчака, туди, де є невеликий виступ і старий тамаринд, що нахилився над порожнечею. Стовбуром тамаринду ми повземо до гілок, притискаємося головами до дерева, сидимо і дивимось на воду, що тече дном рову, на чорне каміння. Лаура гадає, що у воді є золото, тому жінки приходять сюди прати білизну, аби потім знайти блискітки золота на тканині своїх суконь. Ми безкінечно довго вдивляємося у воду, що тече, шукаємо відблиски золота на чорному піску, на берегах. Там нас не тривожать жодні думки, і ми не відчуваємо загрози. Більше нема хвороби Мем, проблеми з грішми, яких бракує, дядька Людовіка, що збирається викупити наші землі під плантації. Саме тому ми йдемо до своїх схованок.

На світанку батько бричкою поїхав до Порт-Луї. Я одразу гайнув у поля, спочатку пішов на північ, аби побачити гори, які я люблю, потому повернувся спиною до Мананави і зараз йду до моря. Я — сам, Лаура не може піти зі мною, вона нездужає. Вона вперше мені таке каже, і про кров, яка приходить у жінок згідно з місяцем. Пізніше вона про це більше ніколи не говоритиме, ніби опісля їй стало соромно. Пригадую її того дня, маленьку бліду дівчинку з довгим чорним волоссям, упертий погляд, прекрасне пряме чоло, наче вона готова помірятися силою зі світом, але щось змінилося і це щось віддаляє її, робить чужою. Лаура стоїть на веранді, одягнена у довгу бавовняну сукню блідо-блакитного кольору, закасані рукави відкривають худі руки, на обличчі усмішка, яка означає: я — сестра чоловіка з лісу.

Біжу без передиху до підніжжя Турель, це зовсім близько від моря. Не хочу більше