Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Я — сам, і сам з собою голосно розмовляю. Сам себе запитую і сам собі відповідаю:
— Ходімо, сядемо он там.
— Де?
— Там, на плескатій скелі.
— Ти когось шукаєш?
— Ні, ні, добродію, я спостерігаю за морем.
— Ти хочеш побачити бакланів?
— Дивись, он пропливає корабель. Знаєш його назву?
— Знаю — Арґо. Це мій корабель. Він прибув по мене.
— То ти від’їжджаєш?
— Так, я незабаром поїду. Завтра або післязавтра…
Я на вершині Зірки, коли починається дощ.
Гарно, сонце пече крізь одяг, вдалині, за тростиновими полями, димлять труби. Я дивлюся на темно-синій морський простір, що за рифами стає фіолетовим.
Починається дощ, півколом затуляє море за Порт-Луї, великою сірою завісою стрімко насувається на мене. Так навально, що я навіть не намагаюся шукати якогось прихистку. Стою на виступі скелі з шаленим калатанням серця. Люблю дивитися, як налітає дощ.
Спочатку цілковите безвітря. Усі звуки приглушені, наче гори затамували подих. Саме через це починає калатати серце — від тиші, яка спустошує небо і знерухомлює все довкола.
Раптом на мене налітає холодний вітер, що несе листя. Я бачу, як починають хвилюватися тростинові поля. Вітер починає вихритися, налітає на мене поривами, примушуючи зіщулитись на скелі, аби не злетіти додолу. Біля Чорної річки — те саме: велика чорна пелена мчить на мене, вкриває море і землю. Тоді я розумію, що слід негайно втікати. Це непростий дощ, це буревій, ураган, як той, що пройшов у лютому і тривав два дні і дві ночі. От тільки ця тиша, такої я ніколи не відчував раніше. Однак я не ворушусь. Не в змозі відірвати погляду від великої сірої пелени, яка з величезною швидкістю насувається на долину, на море, яка поглинає пагорби, поля, дерева. Вона вже вкрила скелі. Затим зникають гори, Рампар, Труа Мамель. Темна хмара пройшлася над ними і стерла їх. Тепер вона котиться схилом гір до Тамарен і до урочища Букан. Раптом я згадую про Лауру, про Мем, вони самі вдома, і тривога відриває мене від споглядання дощу, що насувається. Я стрибаю зі скелі і щодуху мчу схилом Зірки навпростець через кущі, які дряпають обличчя і ноги. Біжу, наче за мною женеться зграя скажених собак, наче я олень, що вирвався з мисливських угідь. Інстинктивно скорочую шлях, біжу руслом висохлого потічка — за мить я вже в Паноні.
Тут на мене налітає вітер і валить з ніг. Я ніколи не бачив нічого подібного. Вода заливає мене, струменить по обличчю, затікає у рот, ніздрі. Я задихаюся, сліпну, хитаюся від вітру. Але шум — це ще страшніше. Глибокий, важкий, наче йде з глибин землі, мені здається, що гори ось-ось розпадуться. Повертаюся спиною до бурі і рачкую серед чагарників. Поламані гілки дерев ляскають у повітрі, наче стріли. Зіщулююся під високим деревом, прикриваю голову руками, чекаю. Після пориву вітру минає кілька секунд. Дощ ллє як з відра, але я можу підвестися, дихнути, розгледітися, де я. Чагарі вздовж рову потрощені. Неподалік велике дерево, як те, під яким я заховався, вирване з коренем, на ньому ще тримаються грудки червоної землі. Починаю рухатися навмання і раптом під час затишшя помічаю пагорб Сен Мартен, руїни колишньої цукроварні. Не маючи часу на роздуми, збираюся там заховатися.
Я знаю ці руїни. Я їх часто бачив, коли з Дені пробігав полями під паром. Він не хотів туди наближатися, казав, що то дім Муна Муна, що там чути «бубен диявола». Серед старих стін я тулюся у закапелку під уламком склепіння. Мокрий одяг прилип до тіла, я тремчу і від холоду, і від страху. Чую, як пориви вітру шугають над долиною. Наче велетенський звір кидається на дерева, трощить хащі і гілля, ламає стовбури дерев, наче соломинки. Водяні смерчі падають на землю, оточують руїни, водограями стікають у рів. З’являються струмки, наче з землі забили джерела. Вода тече, утворюючи далі вихори, закрути. Нема ні неба, ні землі, лише ця водяна стихія і вітер, що несе дерева і червоний мул. Я дивлюся прямо перед себе, сподіваючись побачити крізь водяну стіну небо. Де я? Руїни Панона — це, можливо все, що залишилося на землі, можливо, потоп покрив усю землю. Мені хочеться молитися, але зуби так цокотять, що я не в змозі пригадати слів. Пригадую лише оповідку про вселенський потоп, яку Мем читала нам з великої червоної книги, коли вода прийшла на землю і покрила навіть гори, і про великий корабель, який збудував Ной для порятунку, він узяв з собою «кожної тварі — по парі». А мені як зробити корабель? Якби Дені був тут, можливо, він би змайстрував пірогу чи пліт з гілля дерев. Навіщо Бог знову карає землю? Тому що люди зачерствіли, як каже батько, і живуть за рахунок злигоднів робітників на плантаціях? А потім я думаю про Лауру і Мем у покинутому будинку, тривога так сильно стискає мені груди, що я ледве дихаю. Що з ними? Жахливий вітер, водяна стіна могли їх проковтнути, знести, я уявляю, як Лаура борсається у потоці грязюки, намагаючись вчепитися за гілля дерев, і зіслизає у рів. Попри пориви вітру і відстань, я підвожуся і кричу: «Лауро! Лауро!»
Але одразу усвідомлюю, що все це марно, шум вітру і води поглинають мої крики. Знову притуляюся до стіни, прикриваю обличчя руками, вода тече по голові і змішується зі слізьми, я в жахливому відчаї, мене проковтнула похмура порожнеча, ні на що нездатний, зіщулившись, я лечу крізь землю, що перетворилася на рідину.
Довго не ворушуся, тим часом небо наді мною змінюється, водяні стіни перетворюються на хвилі. Нарешті злива слабшає, вітер втрачає силу. Я підвожуся і йду, вуха ще закладені від ревища, яке раптом припинилося. Небо на півночі розкололося, і я бачу, як з’являється силует гори Рампар, Труа Мамель. Ніколи вони мені не здавалися такими гарними. Серце сильно калатає від радости, наче вони були моїми друзями, яких я втратив, а тепер знову знайшов. Вони — неземні, темно-сині на тлі сірих хмар. Я бачу кожну їхню лінію, кожну скелю. Небо навколо них непорушне,
