Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

повз неї, вона починає скиглити трохи голосніше, і батько зупиняється, аби подати їй монетку. Коли прибуваємо до водойми, то нарешті бачимо, що залишилося від генератора. Гарна нова машина перекинулась і наполовину застрягла у твані. Споруда, де стояла турбіна, зникла, від самої турбіни залишилися лише шматки погнутого заліза, які годі було впізнати. Батько зупиняється, голосно і чітко каже: «Це — кінець». Він високий і худий, сонце виблискує на його чорному волоссі і на бороді. Він підходить до генератора, не звертаючи уваги на багнюку, яка сягає колін. Майже дитячим рухом намагається перевернути машину. Потім розвертається і йде геть. Проходячи повз мене, він кладе руку мені на потилицю і каже: «Ходімо». Ця мить справді трагічна, тоді мені теж здається, що все скінчилося назавжди, горло стискається, очі наповнюються слізьми. Я швидко йду за татом, дивлюся на його високу, худу, згорблену постать.

Саме тими днями все наближається до свого завершення, але ми ще цього не знаємо. Ми з Лаурою відчуваємо цю загрозу чіткіше. Вона приходить з першими новинами із зовнішнього світу, переказується робітниками з плантацій, ґанні з Ємена, Валґали. Новини прибувають, їх повторюють, поширюють, розповідають про острів, спустошений циклоном. Порт-Луї, каже батько, знищене, як після бомбардування. Більшість дерев’яних будинків потрощені, зникли цілі вулиці, вулиця Мадам, вулиця Емілікілен, вулиця Пуавр. Від Монтань де Синьо до Марсового Поля — самі лише руїни. Громадські місця, церкви зруйновані, люди живцем згоріли під час вибухів. О четвертій по обіді, розказує батько, барометр опустився дуже низько, швидкість вітру сягала більше ста миль на годину, кажуть, навіть ста двадцяти. Море жахливо піднялося, заливши узбережжя, кораблі закинуло на сотні метрів углиб суші. На річці Рампар почалася повінь, і багато людей потонуло. Назви знищених сіл — то цілий список: Гарна Водойма, Рожевий Пагорб, Чотири Межі, Вакоас, Фенікс, Пальма, Медина, Гарні Сни. У Водоймі, потойбіч Труа Мамель, упав дах цукроварні, поховавши під собою сто тридцять робітників, які там заховалися. У Феніксі загинуло шістдесят осіб, ще більше в Гарній Воді, на півночі острова, в Мапу, в Мон Ґу, у Форбасі. Число жертв щодня зростає, там — знесені потоком намулу, тут — розчавлені під будинками, там — під деревами. Батько каже, що жертв багато сотень, але наступними днями цифри сягають тисячі, потім півтори тисячі.

Ми з Лаурою весь час на вулиці, розгублені, ховаємося в сухих чагарях поблизу будинку, не наважуючись віддалятися. Збираємося подивитися на рів, струмок в якому ще лютує, ще несе грязюку і поламане гілля. Або з вершини дерева шальта дивимося на освітлені сонцем спустошені поля. Жінки у ґанні збирають молоді пагони тростини і тягнуть їх по заболоченій землі. Голодні діти приходять красти опалі фрукти і капусту біля нашого дому.

Мем мовчки чекає нас вдома. Вона лежить на підлозі в кабінеті, вкрита ковдрами попри спеку. Її обличчя палає від лихоманки, а запалені очі блищать хворобливим блиском. Батько стоїть на руїнах веранди, дивиться на дерева вдалині і мовчки курить.

Пізніше повертається Кук зі своєю донькою. Він трохи поговорив про Чорну річку, затоплені кораблі, зруйновані будинки. Кук, якому вже багато літ, каже, що з того часу, як він прибув на острів, ще за рабів, був ураган, який розвалив димар резиденції і ледь не вбив губернатора Барклі, але той ураган не був таким сильним. Ми думаємо, якщо Кук не помер тому, що він старий, і, якщо він повернувся, то все знову буде, як раніше. Але він подивився на те, що залишилося від його хатинки, хитаючи головою, зачепився ногою за якісь шматки дощок і пішов перш ніж ми встигли щось утямити. «Де Кук?» — запитує Лаура. Його донька знизує плечима: «Пішов, мамзель Лауро». — «Куди він пішов?» «Додому, мамзель Лауро». — «Але він повернеться?» У Лаури схвильований голос. «Коли він повернеться?» Від відповіді Кукової доньки у нас стискається серце: «Бог його знає, мамзель Лауро. Можливо, й ніколи». Вона прийшла по харчі і по гроші. Капітан Кук більше не житиме тут, він ніколи не повернеться, ми це добре знаємо.

А Букан залишається таким, яким він став після бурі — самотнім, покинутим. Якийсь чорний чоловік приїхав з плантації зі своїми волами, аби витягти стовбур, що продірявив їдальню. Разом з батьком ми зібрали все сміття, якого повно в будинку — папери, скло, битий посуд, гілля, листя, землю. Через діри у стінах, розбиту веранду, дах, крізь який видно небо, наш будинок ще більше нагадує уламок корабля. А ми люди, які пережили кораблетрощу, вчепилися за свого уламка, сподіваючись, що все буде, як раніше.

Щоб приглушити тривогу, яка наростає з кожним днем, ми з Лаурою йдемо все далі й далі від дому, крізь плантації до узлісся. Щодня ми прямуємо до звабливої темної долини Мананави, туди, де живуть фаетони, що ширяють високо в небі. Але й вони зникли. Гадаю, їх знесло ураганом, розбило об гірські масиви чи так далеко віднесло в море, що вони звідти ніколи не зможуть повернутися.

Щодня ми шукаємо їх у порожньому небі. У лісі моторошна тиша, наче вітер збирається повернутися.

Куди йти? Адже тут більше нема людей, на фермах більше не чути собачого гавкоту. Більше не видно димів у небі. Вилізши на креольську піраміду, ми оглядаємо горизонт в напрямку Кларенс і Вольмара. Дими зникли. На півдні біля Чорної річки на небі нема слідів. Ми мовчимо. Стоїмо під полуденним сонцем і дивимося на море в далечині, поки очам не стає боляче.

Увечері із сумом у серці повертаємося до Букана. Уламок все ще на місці, до половини вгруз у ще вогку землю серед спустошеного саду. Ми нишком прослизаємо в будинок, босоніж ступаємо по підлозі, грязюка вже перетворилася на шар скрипучого пороху, але батько навіть не зауважує нашої відсутности. Зголоднілі після довгих блукань, ми їмо те, що знаходимо — фрукти, зібрані у чужих володіннях, яйця, рис, що його батько щоранку готує у великому казані.

Одного дня, поки ми були на узліссі, Кьоніґ, лікар з Флореаля, приходив до Мем. Лаура, коли ми поверталися додому, побачила на дорозі сліди від коліс. Я не наважуюся йти далі, чекаю, тремчу, поки Лаура біжить на веранду, влітає в будинок. Нарешті я заходжу через північний фасад і бачу Лауру, яка міцно тримає Мем у обіймах, поклавши їй голову на груди. Мем усміхається попри втому. Йде до комірчини, де стоїть спиртова плитка. Хоче підігріти рис, приготувати для нас чай.

— Їжте, діти, їжте. Вже пізно,