Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
І всі мандрівники, що в ті часи борознили морями, які не мають кордонів, відкривали нові землі. Дюфужере, Жонше де ла Ґолетрі, Шарль Ніколя Марієт, капітан Ле Мейер, що, можливо, бачив, як повз нього пройшов піратський корабель Тейлора Касандра, маючи на облавку «скарбів, награбованих у Китаї, на п’ять чи шість мільйонів фунтів стерлінґів», згадує Чарльз Альюм. Жакоб де Бюкой був присутній під час аґонії Тейлора і, можливо, отримав його останню таємницю. Ґреньє, який першим дослідив Чаґоські острови, Сір Роберт Фаркуар, Де Ланґл, який з Лаперузом ходив до Аляски, або ще той чоловік, чиє ім’я я ношу, Л’Етанґ[18], що далекого 20 вересня 1715 року з командиром Мисливця Ґійомом Дюфреном підписав акт вступу у права власности на острів Маврикій. Ці імена я чув уночі, широко розплющивши очі в пітьмі дортуару. В голові звучать також назви кораблів — найкращі слова у світі, написані на кормі, вони залишають білу борозну на бездонному морі, назавжди вкарбовані в пам’ять моря, неба і вітру. Зодіак, Щасливий, Месник, Переможний, яким командував Яструб, потім Ґальдерланд, який він захопив, Захист Тейлора, Привид Серкоуфа, Летючий Дракон Камдена, Летючий, що висадив Пенґре на Родриґесі, Амфітрита, Велика Ластівка, якою командував корсар Ле Мем, перш ніж загинув на Фортуні. Нереїда, Видра, Сапфір, на яких у вересні 1809 року англійці Роулі прийшли до Пуент-о-Ґале, щоб захопити острів Франції. Також є назви островів, то казкові назви, які я знаю напам’ять, прості острівці, на які сходили дослідники і корсари в пошуках води і пташиних яєць, схованок углибині гаваней, лігв бандитів, де вони засновували міста, будували палаци, утворювали держави: бухта Дієґо Суареза, бухта Святого Авґустина, бухта Антонжіля на Мадаґаскарі, острів Святої Марії, Фульпойнт, мис Тентенґ. Коморські острови, Анжуан, Маєлі, Майотта. Архіпелаг Сейшельських і Амірантських островів, острів Альфонс, Кетіві, Ґеорґа, Рокепіз, Альдабра, острів Вознесіння, Космоледо, Естоу, Сен-П'єр, Провидіння, Хуана де Нова, група Чаґоських островів: Дієґо Ґарсія, Еґмонт, Небезпеки, Іґл, Три Брати, Перос-Баньос, Соломона, Леґур. Карґадос-Карахос, дивовижний острів Святого Брендона, на який не можна сходити жінкам, Рафаель, Тромелен, Піщаний, банка Сая-де-Малья, банка Назарет, Аґалеґа… Ці назви я чув у нічній пітьмі, далекі і водночас близькі, і навіть зараз, коли я їх пишу, моє серце б’ється швидше, і мені вже здається, що я побував на них.
Життя поверталося, коли ми з Лаурою зустрічалися після тижня розлуки. Вздовж заболоченої стежки, яка вела до Форест-Сайда, до Блакитної Води тяглася залізниця, не зважаючи на людей з їхніми парасольками, ми розмовляли, щоб оживити наші дні у Букані, наші пригоди серед тростини, сад, рів, шум вітру серед філао. Ми розмовляли швидко, і це інколи нагадувало сон. «А Мананава?» — запитувала Лаура. Я не міг їй відповісти, тому що мені ставало боляче, я думав про безсонні ночі, з очима, розплющеними у пітьму, про надто рівне дихання Лаури, і моє чекання приходу моря. Мананава, похмура долина, де народжується дощ, куди ми так і не наважилися піти. Думав також про вітер з моря, який повільно, наче духів з леґенди, ніс двох дуже білих фаетонів, і я чув відлуння їхнього надривного, схожого на звук торохкала, крику над долиною. Мананава, де, як казала дружина старого Кука, жили нащадки чорних марронів, що повбивали хазяїв і спалили тростинові поля. Туди втік Сенґор, там великий Сакалаву кинувся з високої скелі, аби не потрапити до білих, які його переслідували. Вона казала, що в бурю там чути стогін, який вічним плачем здіймався над Мананавою.
Ми з Лаурою йшли, пригадуючи, тримаючись за руки, наче закохані. Я повторював обіцянку, яку дав Лаурі дуже давно: ми поїдемо до Мананави.
Хіба ми могли знайти собі друзів, схожих на нас? У Форест-Сайді ніхто не знав про Мананаву.
У ті роки ми жили в злигоднях, до яких навчилися ставитися байдуже. Надто бідні, аби мати новий одяг, ми ні до кого не ходили, ні на який полуденок, на жодне свято. Ми з Лаурою навіть навчилися знаходити у тій самотності якусь насолоду. Батько заради прожитку влаштувався рахівником в одну із служб дядька Людовіка на Рампар-Стрит у Порт-Луї, а Лаура обурювалася, що людина, яка найбільше причинилася до нашого розорення і нашого від’їзду з Букана, тепер нас годує, наче жебраків.
Але ми страждали не від злиднів, а через вигнання. Пригадую ті похмурі пополудневі години у дерев’яному будинку в Форест-Сайді, холод вогких ночей, шум води, що стікає дахом. Моря для нас більше не існувало. Лише зрідка ми помічали його, коли потягом супроводжували батька до Порт-Луї, чи коли з Мем ішли в бік Марсового поля. Вдалині відкривався простір, що між дахами доків і верхів’ями дерев нестерпно блищав під сонцем. Але ми не підходили до нього. Ми з Лаурою відверталися, краще хай сліплять очі лисі схили Сиґнальної гори.
У той час Мем говорила про Європу, про Францію. Хоча вона й не мала там родини, однак казала про Париж як про прихисток. Сядемо на пароплав Британсько-Індійської Навіґації, що йде з Калькутти, і прибудемо до Марселя. Спочатку перетнемо океан, дістанемося Суеца, ми називали міста, які зможемо побачити — Момбасу, Аден, Олександрію, Афіни, Ґеную. Тоді ми сядемо на потяг до Парижа, де живе один з моїх дядьків, брат мого батька, який ніколи нам не писав і про якого ми знаємо лише те, що його звуть П’єр, він — самотній музика, в якого, за словами батька, дуже поганий характер, але який був вельми шляхетний. Це він присилав кошти на наше навчання і після батькової смерти допомагав Мем. Так вирішила Мем, ми поїдемо жити до нього, принаймні попервах, поки знайдемо житло. Лихоманка цієї подорожі зачепила навіть батька, у мріях він плекав зовсім інші плани. Щодо мене, я не міг забути Невідомого корсара і таємницю його золота. Чи було там, у Парижі, місце для корсара?
Отже, ми залишимося в тому загадковому місті, де так багато гарних речей, а також небезпек. Лаура читала серію Паризькі таємниці, роман з продовженням, де розповідалося про бандитів, викрадачів дітей, злочинців. Але ці небезпеки для
