Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
— Отже, пане? Морська хвороба зіпсувала вам апетит? — запитав він англійською.
Я одразу підвівся, аби показати йому, що я цілком здоровий.
— Ні, пане.
— Тоді ходімо снідати. — Це пролунало, як наказ.
Ми спустилися в трюм. Усередині корабля стояла задушлива спека, у важкому повітрі витали запахи кухні і товарів. Попри відчинені ілюмінатори, було темно. Нутро корабля — лише великий трюм, центральна частина якого була заставлена ящиками й упаковками з товарами, задня частина була зайнята матрацами, де прямо на підлозі спали матроси. Під переднім ілюмінатором кок-китаєць роздавав пайки рису-карі, який він зварив на старій спиртовій плитці, і наливав чай з великого олов’яного чайника.
Бредмер присів по-індійському, обпершись спиною об брус, я сів, як він. Кок дає нам по повній поливаній мисці рису і по дві кварти обпікаючого чаю.
Ми мовчки їмо. У напівтемряві я розрізняю індійських матросів, що сидять, як я, і п’ють свій чай. Бредмер їсть швидко погнутою ложкою, наче паличкою, запихаючи собі в рот рис. Рис — жирний, плаває у рибній юшці, але соус карі такий міцний, що ледве відчуваєш смак їжі. Чай обпікає губи і горло, але тамує спрагу від переперченого рису.
Коли Бредмер доїв, він підвівся і поставив миску і кварту на підлогу біля китайця. Підіймаючись східцями на місток, він вийняв з кишені дві дивні цигарки, скручені з іще зеленого, згорнутого у рурку листя тютюну. Я взяв одну з цигарок і припалив її запальничкою капітана. Ми піднялися один за одним і знову опинилися на палубі під шаленим вітром.
Після кількох хвилин, проведених у трюмі, світло мене так сильно засліплює, що очі починають сльозитися. Навпомацки, майже зігнувшись під гіком, дістаюся до свого місця на кормі, сідаю біля своєї валізи. Бредмер повернувся у своє крісло, пригвинчене до палуби, дивиться в далечінь, не розмовляючи зі стерновим, палить свою цигарку.
Запах цигарки міцний і солодкий, але мене нудить від неї. Для мене це не збігається з такою чистою блакиттю моря і неба, з шумом вітру. Я гашу цигарку на палубі, але не наважуюся викинути її в море. Не можу дозволити собі цей бруд, щоб на цій гарній, гладенькій і живій воді плавало якесь чуже для неї тіло.
Зета — це не бруд. Вона стільки часу провела в цьому морі і в інших, за Мадаґаскаром, біля Сейшел, чи на півдні аж біля Сен-Поля. Океан очистив її, зробив її схожою на великого морського птаха, що ширяє в повітрі.
Сонце в небі повільно сідає, зараз воно освітлює інші вітрила. Я бачу, як на морі з кожною годиною зростає тінь від вітрильника. Під вечір вітер видихається. Легкий бриз ледь підтримує великі вітрила, робить гладеньким море, заокруглює хвилі, примушує здригатися схожу на шкіру поверхню моря. Більша частина моряків спустилася в трюм, п’ють чай і розмовляють. Дехто спить перед нічною вахтою прямо долі.
Капітан Бредмер усе ще сидить у своєму кріслі позаду стернового. Вони майже не розмовляють, обмінюються кількома незначними словами. Вони безперервно палять цигарки з зеленого тютюну, запах якого порив вітру зрідка доносить до мене. Я відчуваю, як мені печуть очі, можливо, у мене лихоманка? Шкіра на обличчі, шия, спина горять. Спекотне сонце протягом усіх цих годин попрацювало над моїм тілом. Цілий день сонце пряжило вітрила, палубу, а також море, і я не звертав на це уваги. Воно запалювало лелітки на гребенях хвиль, малювало веселки серед бризок.
Зараз світло йде від моря, з найбільшої глибини його барв. Небо ясне, майже безбарвне, я дивлюся на блакитну гладінь моря і в порожнечу неба до запаморочення.
Про це я завжди мріяв. Мені здається, що моє життя вже давно зупинилося на носі піроги поблизу Морна, коли Дені вивчав дно, аби загарпунити рибу. Я гадав, що все це зникло, вважав забутим шум і вигляд моря, яке зачаровує своєю бездною, тепер усе це повернулося до мене, прийшло на Зеті, що лине вперед.
Сонце поволі хилиться до горизонту, освітлює гребені хвиль, відкриваючи темні провалля. Світло згасає і забарвлюється золотом, море уповільнює свій рух. Вітер більше не налітає поривами. Вітрила опускаються, повисають уздовж рей. Задуха одразу стає важкою, вологою. Люди зібралися на палубі, на носі чи сидять біля ілюмінаторів. Палять, деякі з оголеним торсом простяглися на палубі, з напівзаплющеними очима, дрімають, певно, під дією ґанджі[20]. У повітрі розлитий спокій, і море млявими хвилями ледве торкається корпуса корабля. Воно стало фіолетовим і більше не відбиває світла. Я добре чую голоси, сміх матросів, що грають у наперстки на носі корабля, і приглушену розмову стернового з капітаном Бредмером, вони зрідка, не дивлячись один на одного, обмінюються якимись словами.
Усе це дивне, схоже на сон, перерваний дуже давно, породжений мерехтінням моря, коли під безбарвною порожнечею неба пірога обходила Морн. Я думаю про місце, куди пливу, і серце починає битися швидше. Море — то пряма дорога, що веде до таємниць, до незвіданого. Золото виблискує у світлі, навколо мене, воно заховане під дзеркальною морською гладінню. Я думаю про те, що на мене чекає наприкінці подорожі, як про землю, на якій уже колись побував, але яку загубив. Корабель лине дзеркалом моєї пам’яті. Але чи зможу я зрозуміти, що прибув саме туди? Тут, на містку Зети, яка тихо рухається вперед серед розніженого світла сутінок, при згадці про майбуття у мене починає паморочитися в голові. Заплющую очі, аби не бачити сліпучого неба і непорушної величі моря.
Наступного дня, на борту Зети
Незважаючи на відразу, я був змушений провести ніч на дні трюму. Капітан Бредмер не хоче нічиєї присутности на палубі вночі. Ліг прямо долі (матраци матросів не викликають у мене довіри), скрутив у скатку ковдру, через постійну хитавицю вчепився рукою за ручку своєї скрині з багажем. Капітан Бредмер спить у закапелку між двома величезними ледве обтесаними тиковими брусами, що підтримують палубу. Він навіть повісив щось на кшталт ширми, яка дозволяє йому відокремитися від інших, але там, певно, було душно, бо на світанку я бачив, як він відсунув її перед своїм обличчям.
Ніч важка, спершу через хитавицю, а потім від тисняви. Чоловіки хроплять, кашляють, перемовляються, без кінця тиняються по трюму,
