Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Так триває довго, і ми летимо крізь розпанахане небо, крізь роз’юшену землю. Я чую море так, як ніколи не чув його доти. Воно перекотилося через бар’єр рифів і піднімається гирлом річок, штовхаючи попереду буруни, які затоплюють береги. Я чую море у вітрі, я геть знерухомів — для нас усе закінчилося. Лаура затуляє вуха руками і мовчки притискається до Мем, яка розширеними очима пильно вдивляється в темний простір за вікном, буцімто хоче втримати на відстані розлючені стихії. Наш бідний будинок здригається від даху до підмурку. Над південним фасадом зірвало частину покрівлі. Водяні смерчі і вітер доламують випотрошені кімнати. Дерев’яна перегородка всередині кабінету теж тріщить. Мить тому через діру, пробиту деревом, я бачив, як хижка капітана Кука летіла у повітрі, наче іграшка. Бачив також, як високий бамбуковий частокіл нахилився над землею, наче його зігнула велетенська рука. Чую, як вдалині з громовим гуркотом вітер обрушується на схили гір і зливається з шумом розбурханого моря, яке затоплює річки.
У якусь мить я усвідомлюю, що вітер втрачає силу? Не знаю. До того, як стих шум моря і дерева перестали падати, щось звільнилося у мене всередині, я переконаний в цьому. Я почав дихати, обруч, що стискав скроні, зник.
Потім одразу вщух вітер, на нас знову впала велика тиша. Звідусіль чулося дзюркотання води — на даху, на деревах, і навіть у будинку текли тисячі струмків. Бамбук скрипів. З’явилося денне світло, але то вже було ніжне і тепле сяєво сутінок. Мем відчинила віконниці. Ми так і стояли, притулившись один до одного, не наважуючись рухатися, дивилися на силуети гір, що виринали із хмар, вони були як родичі, що прийшли нас втішити.
Тоді від тієї тиші Мем почала плакати, тому що у неї вже не стало снаги. Ми з Лаурою теж заплакали, пригадую, що так я більше ніколи не плакав. Потім ми лягли на підлогу і, обнявшись, щоб зігрітися, заснули.
Ми прокинулись на світанку від голосу батька. Він прибув уночі. Пригадую його змарніле обличчя, одяг в болоті. Він розповідає, як серед урагану стрибає з візка і лягає у рів край дороги. Там його настигла буря, знесла і візок, і коня не знати куди. Він бачив неймовірні речі, вглиб суші на старі дерева Інтендантства закинуло цілі човни. Розбурхане море розлилось по берегах річок і потопило людей у їхніх домівках. Особливо руйнівним був вітер, він позривав дахи з будинків, позбивав димарі цукроварень, поламав склади, зруйнував половину Порт-Луї. Коли він зміг вибратися зі своєї канави, то залишився на ніч у негритянській хижці неподалік від Медини, тому що дороги були затоплені. На світанку один індус на своєму возику підвіз його до Тамарен Естейт і, щоб дістатися до Букана, батькові довелося йти по груди у воді. Він каже також про барометр. Батько був у бюро Рампар Стрит, коли падали показання барометра. Він сказав, що це було неймовірно, жахливо. Він ніколи не бачив, щоб тиск опускався так низько і так швидко. Чому падіння ртуті може бути таким страшним? Я не розумію, але ще й зараз чую його голос, коли він про це каже, я не зможу цього забути.
Пізніше якась лихоманка провіщає кінець нашого щастя. Зараз ми живемо у північному крилі будинку, тільки ці кімнати пощадив буревій. Спустошене вітром і водою, південне крило будинку наполовину зруйнувалося. Дах провалився, веранди більше нема. Що я ще ніколи не зможу забути, так це дерева, яке пробило стіну будинку, довга чорна гілка, наче кіготь казкової потвори, вдарила як грім і застрягла у віконниці їдальні.
Ми з Лаурою спробували піднятися на горище розбитою драбиною. Через діри у даху водяний потік усе зніс. Від стосів книг і газет залишилися лише розкислі аркуші. Ми навіть не змогли рухатися на горищі, тому що стеля провалилася в багатьох місцях. Крокви хитаються. Від легкого бризу, який щовечора дме з моря, тріщить каркас ослабленого будинку. Уламок корабля — саме на нього насправді скидається наш будинок — уламок корабля, що зазнав кораблетрощі.
Ми обходимо околиці, аби визначити розміри лиха. Шукаємо те, що ще вчора тут було — гарні дерева, пальмові плантації, плантації ґуаяви, манґові дерева, зарості рододендронів, буґенвіллей, гібіскусів. Тиняємося, хитаючись, наче після виснажливої хвороби. Всюди бачимо сплюндровану землю, брудну, з полеглими травами, з поламаними гілками і з деревами корінням догори. Йдемо до плантацій поблизу Ємена і Тамарен, всюди молода тростина наче скошена велетенським косарем.
Навіть море змінилося. З вершини Зірки я дивлюся на великі плями грязюки, які забруднили лаґуну. У гирлі Чорної річки більше нема села. Я думаю про Дені. Чи вдалося йому врятуватися?
Ми з Лаурою майже цілий день стоїмо на вершині креольської піраміди серед спустошених полів. Час від часу вітер приносить якийсь дивний затхлий запах. Проте небо чисте, і сонце обпікає наші обличчя і руки, наче серед літа. Гори навколо Букана темно-зелені, з чіткими обрисами, здаються ближчими, ніж зазвичай. Ми дивимося на усе це — на море за рифами, на сяюче небо, на понівечену землю — просто так, ні про що не думаючи, до різі в очах. Нема нікого на полях, ніхто не йде дорогою.
У нашому будинку теж тихо. Після бурі до нас ніхто не приходить. Ми харчуємося лише рисом і чаєм. Мем лежить на імпровізованому ліжку в батьковому кабінеті, ми спимо в коридорі, тому що тільки ці місця пощадив ураган. Якось вранці я супроводжую батька до водойми поблизу Еґрет. Ми мовчки простуємо спустошеними землями. Ми вже знаємо, що там знайдемо, від цього у нас стискається в горлі. В одному місці край дороги перед рештками свого дому сидить стара ґанні. Коли ми проходимо
