Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

— Видніше буде… Але не можна віддавати перевагу одній із версій, товариші. Врешті, це вимога карно-процесуального закону.

Підполковник підвівся з-за столу і закурив. Від кількох затяжок аж темні кола попливли перед очима.

— У лісовий масив, — вів далі він по паузі, — для розшуку радіостанції направлена оперативна група, і вам, товариші, треба працювати з нею в найтіснішому контакті. Домовтесь із ними про спосіб постійного зв’язку. Хто там старший групи? Був капітан Войнов, але йому доручено очолити операцію по ліквідації залишків банди. Зв’яжіться з Управлінням і про все дізнайтесь.

— Буде виконано!

— А як ви гадаєте, — запитав підполковник Миронова, — чи не міг підготувати вибух хтось із працівників будови?

— Ми визначили число осіб, з якими треба поговорити. На нашу думку, ці люди могли бачити злочинця — інженери, техніки, слюсарі, монтери, які чергували тої ночі перед вибухом і наступного дня. Ми вже опитали з десяток чоловік. Але ніхто з них ще не сказав нічого вартого уваги. Шкода, що не маємо можливості поговорити з Нестеровською, вона могла б знати щось про злочинця.

— Я цікавився станом її здоров’я, — сказав підполковник. — Вона в дуже тяжкому стані. Тож не будемо чекати на її допомогу. А як ви гадаєте, залишки банди, що з’явилися в цих краях, можуть мати причетність до вибуху?

— Цілком можливо… Ми вже розробили план перевірки цієї версії.

— Дуже важлива інформація про те, що банда перебувала в лісі біля Соснівки за кілька годин ао вибуху. Троє бандитів заходили за продуктами в село, але чи появлялися оунівці в Новозуївці? В районі будови? Якщо появлялися, треба дізнатися, коли саме, з ким зустрічалися, до кого заходили, коли й куди пішли. Не забувайте, що ОУН, зокрема її СБ[2], готує в населених пунктах свою агентуру, за допомогою якої і здійснює диверсії в нашому тилу. Треба буде добре попрацювати, виявляючи таку агентуру. І ще мене цікавить, чи не міг трапитись вибух з причини некваліфікованого, недбалого поводження з вибухівкою?

— Ми з’ясували це, — відповів Миронов. — У той час на вентиляційній установці не велося ніяких робіт із застосуванням вибухівки. Ми перевірили документацію її щоденної видачі, розмовляли з кожним, хто має до цього хоч якесь відношення… На нашу думку, тут усе гаразд. Видача і використання вибухівки дуже суворо контролюється. На вентиляційну установку вона не могла потрапити випадково. Інженери з будівельного тресту вважають, що було застосовано спеціальний вибуховий пристрій.

— Чому вони так вважають?

— На місці вибуху знайдено ось ці предмети, — Миронов дістав із сейфа невеликий пакунок. — Три металевих уламки і пружина. Інженери вважають, що це залишки вибухового пристрою.

Це вже про щось говорило. Підполковник попросив дати протокол огляду місця події. Миронов дістав папку з матеріалами, поклав її на стіл.

У протоколі місце події було описано дуже поверхово, багато з того, про що говорили працівники держбезпеки, взагалі там не згадувалось. Читаючи його, було неможливо уявити, що ж відбулося на вентиляційній установці.

— Спеціалісти оглядали місце вибуху? — звернувся підполковник до Миронова. — І чому про осколки ось тут написано, а про пружину ні слова? Як це розуміти?

— Протокол складав слідчий прокуратури… Це його недогляд. Пружину я знайшов уже потім…

— Ну, знаєте, товаришу Миронов! —обурився Ковальченко, але відразу сказав якомога спокійніше — Протокол огляду, товариші,— це дзеркало події. Від якості огляду і грамотності складення протоколу залежить хід і результат всього розслідування. До цього треба ставитись якнайсерйозніше.

Миронов зашарівся, потупився.

— Недосвідченість, товаришу підполковник, вина і моя, і слідчого прокуратури… Врешті, ми з ним ще тільки вчимося… заочно в юридичному… — спробував посміхнутися і хоч якось виправдатись.

— Ну що ж… — Ковальченко підійшов до сейфа і поклав папку з матеріалами. — Сподіваюсь, місце вибуху охороняється?

— Так.

— Спробуємо виправити помилки. Ви мусите поїхати в Науково-дослідний інститут безпеки робіт в гірничорудній промисловості, — звернувся підполковник до Миронова, — і домовитись, аби нам виділили досвідченого наукового співробітника. Повертайтесь якомога швидше. Проведемо повторний огляд місця вибуху.

Він був сам у кімнаті. Ліг на ліжко, намагався заснути, але не міг. Мучили думки — що ж трапилося в лісі після бою? На перший погляд, все видавалося зрозумілим: хтось із оунівців, збираючи на місці зброю, зіштовхнувся із Нероденком. Розуміючи, що пострілом можна себе видати, привернути увагу, бандит вдався до холодної зброї. Все ніби й можна було пояснити, та виникало так багато «але»… Не вірилось, щоб Нероденко міг бути таким безпечним, щоб не помітити появи бандита, не відчути… Він був таким досвідченим… І нараз оте слово був, навіть сказане подумки, мов рукою за серце вхопило, стиснуло. Чому був? Він і зараз є, і мусить бути, мусить жити! Нероденко такий досвідчений і так гарно орієнтується в лісі. Він просто не міг не відчути наближення, не міг не відчути присутність ворога. Але ж не відчув! Чорнуха розповідав, що, повертаючись до машини, бачив двох бандитів, які збирали зброю. Чорнуха приготувався до бою, але відкрити вогонь не встиг, бандити помітили його і відразу подалися в ліс. Хто ж напав на слідчого? Якщо припустити, що це зробили бандити, котрі підбирали зброю, то чому вони не взяли в Нероденка кулемет? Такої зброї бандити ніколи б не залишили. Це точно! Тоді хто ж той лейтенант, той бандит у формі радянського лейтенанта? Він стежив за капітаном, напав із засідки.

Підполковник дістав з кишені уламок леза, довго роздивлявся його. Він відчував, що той шматочок таїть у собі відповідь на запитання. Таїть, принаймні може таїти…

Сергій Іванович і не помітив, як до кімнати зайшов Миронов.

— Товаришу підполковник, ми приїхали з науковим співробітником. Знайомтеся.

Поряд з Мироновим стояв чолов’яга невисокого зросту, в окулярах, із залисинами, з густими рудуватими вусами.

— Омельченко Петро Степанович, кандидат технічних наук.

— Ви знаєте, чому ми вас покликали?