Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

Тяжкопораненого капітана Нероденка відвезли до районної лікарні. Добралися туди лише пізно ввечері. Дорогою доводилося не раз зупиняти кровотечу, перебинтовувати рани.

Ранком капітан опритомнів. Понад силу ворушачи пересохлими губами, він раз у раз просив дозволу в чергового лікаря, аби до нього пустили підполковника Ковальченка.

— Лише на кілька хвилин, — застеріг лікар. — Ви ж самі розумієте, йому потрібен спокій.

— Так, безумовно, я все розумію…

Сергій Іванович зайшов до палати і вкляк на порозі. Нероденко лежав на ліжку біля вікна — блідий, наче вапном залитий, риси обличчя загострилися, раз за разом облизував пересохлі губи, а очі жевріли, як дві маленькі свічки. От-от, і один подих вітру їх загасить.

— Сергію Івановичу… — ледь чутно видихнув Нероденко, помітивши підполковника, і дві кволі свічечки спалахнули яскравіше.

Ковальченко підбіг до ліжка, спробував, як міг, приховати на обличчі свій біль, тривогу, свій розпач. «Який він блідий… І як важко дихає… Невже помре?! Невже?!»

— Колю! Ну як ти? Бачу, тримаєшся як козарлюга. Молодець!

Нероденко посміхнувся.

— Вже, мабуть, я не… житиму… Але хочу… треба сказати… Може, знадобиться… Після бою… коли я повертався… на мене кинувся чоловік… у формі… радянській… лейтенант… вище середнього зросту… кремезний… міцний в руках… смаглявий… ніс із горбинкою… волосся, здається, чорняве…

Нероденко глибоко вдихнув і закашлявся.

— Товаришу підполковник, більше не можна… Ні хвилини більше не можна… Спокій, спокій йому потрібен, — зашепотів черговий лікар.

— Сергію Івановичу, я повинен…

Слова раптом урвалися. Капітан знепритомнів.

— Він буде жити? — запитав підполковник, боячись зустрітися з лікарем поглядом і прочитати в ньому безсловесну відповідь.

Лікар довго мовчав, врешті тихо мовив:

— Дуже мало надії… Потрібна операція. Але в умовах районної лікарні її зробити майже неможливо. Пораненого треба терміново відправляти до столиці або принаймні до найближчого госпіталю.

Через півгодини Сергій Іванович зв’язався по телефону з начальником Управління держбезпеки, доповів про поранення слідчого. Начальник пообіцяв, що відразу домовиться з військовою частиною про літак.

Того ж дня капітана Нероденка відправили до столиці.

…Як війна переплела долі людей. Одних вона навіки роз’єднала. Інших — повела спільною дорогою. З Нероденком Сергій Іванович познайомився в партизанському загоні імені Щорса. Микола Нероденко був там разом із батьком, Петром Івановичем. Батька, командира розвідки, Ковальченко знав набагато краще, був під його командуванням. Вони з Петром Івановичем швидко порозумілися і заприятелювали. Петро Іванович в юності працював у вагоноремонтному депо. Коли почалася революція, він очолив страйк залізничників на станції Жмеринка. Згодом вступив до підпільної більшовицької організації, боровся з гетьманською владою на Україні, був заарештований, втік… У громадянську війну він — працівник ЧК у Вінниці. Потім — робфак, Київський політехнічний інститут, працював на заводі, перед війною знову повернувся до служби в органах держбезпеки. Життєвий шлях батька не міг не вплинути на долю сина. Микола вирішив торувати батьківську стежку — став чекістом. Вони з Ковальченком закінчили, хоч і на різних курсах, юридичний факультет Київського університету, і це їх ще більше зближувало в партизанському загоні. Одного разу Микола Ковальченко із грудою йшов у ворожий тил, прикривав їх Нероденко-батько. Під час перестрілки з есесівцями Петро Іванович загинув. Важко пережив Ковальченко смерть бойового товариша. І ось другий удар підступної жорстокої долі — Микола, його син.

Заглибившись у спогади, Сергій Іванович і не помітив, як зайшов на прохідну будови.

— Ваша перепустка!

Підполковник показав посвідчення, зайшов на територію «Луговської» і попрямував до невеличкого дерев’яного будиночка, в якому вони мали жити й працювати. Райвідділ держбезпеки розташований далеченько, в сусідньому районі, тож вони вирішили отаборитись «ближче до виробництва».

На ганку стояв Черненко і про щось жваво розмовляв із молодими лейтенантами. Коли підполковник підійшов, ті урвали розмову й відрекомендувалися:

— Слідчий Миронов.

— Оперативний уповноважений лейтенант Корольчук.

Обидва світловолосі, атлети, але Миронов — високого зросту, смаглявий, а Корольчук — нижчий, у плечах могутній.

— Ну що ж, товариші, ходімте, поговоримо про справу.

Зайшли до невеличкої кімнати, майже квадратної, електрична лампочка на довгому шнурі звисає з-під стелі, гасова лампа стоїть на тумбоцчі біля дверей, на випадок, якщо зникне струм, посередині кімнати — стіл і довкола нього чотири табуретки. Чотири ліжка попід стінами.

— Ще одне ліжко пізніше занесуть, Сергію Івановичу. Сідайте, — мовив Миронов. — Може, перекусимо? У нас трохи м’яса тушкованого є.

Коли сказали про їжу, Ковальченко пригадав, що їли вони востаннє ще вчора, і відразу аж у голові запаморочилось, ковтнув слину. А Черненко посміхнувся:

— Я вже зовсім охляв, Сергію Івановичу.

— А де Чорнуха?

— У дворі. З машиною возиться.

— Клич його.

Черненко поплескав по плечу лейтенанта Корольчука і лукаво підморгнув:

— Зараз ми організуємо чайку гаряченького. З міцною заваркою.

А потім Миронов і Корольчук доповідали про хід розслідування. Слідчий говорив баском, не поспішаючи, викладав свої думки з приводу кожної версії.

— Поки що в нас немає ніяких фактичних підтверджень того, що вибух був учинений диверсійною групою фашистських спецорганів. Якщо, безумовно, не брати до уваги… — Він зробив багатозначну паузу й дістав із кишені блокнот. — Якщо не брати до уваги факт радіопередачі, що велася з лісового масиву. На нашу думку, її вів ворожий радист, повідомляючи своєму шефові про результати вибуху. Але це тільки припущення, і ми поки що нічого до пуття не знаємо… Цілком можливо, що агент виходив в ефір і зовсім з іншого приводу. Коротше — потрібна розшифровка тексту радіограми.

— Радіоперехват не змогли розшифрувати в нашому Управлінні, — мовив Ковальченко. — Але ж це не означає, що ми припинимо роботу над цією версією. Будемо розслідувати далі й чекатимемо де-шифровки з наркомату.

— А якщо виявиться, що даремно час витратили? — раптом підвівся лейтенант Корольчук. — Мені видається, всі сили треба спрямувати на з’ясування причини вибуху, а коли одержимо текст радіограми, тоді