Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

Застукотів кулемет. Одна за одною вибухнули сім гранат — то Чорнуха почав «лякати» ворога з тилу. Стріляти прицільно було неможливо. Кожен боявся влучити у свого бійця з групи Войнова. Але розрахунок виявився правильним. Ворог не чекав такого повороту бою і кинувся на неприкритий лівий фланг. Відразу стало зрозуміло, хто є хто.

— Ура-а-а-а!!!

— Тримайся, Войнов!

Все закінчилося навдивовиж швидко і щасливо. Бандити, безладно відступаючи, втрачаючи людей, кинулись у глиб лісу.

Після бою капітан Войнов довго не міг повірити, що все так обійшлося.

— Несподівано зустрілися з бандою… Були змушені прийняти бій. Нас тільки п’ятеро, а їх більше двадцяти… Якби не ви… Вважаю, що вдруге на світ народився…

— Втрати є?

— Оперативний уповноважений Поскрьобишев загинув…

З-за кущів вийшла група військових, ведучи попід руки неголеного, блідого чоловіка років тридцяти.

— Це мої люди, — мовив Войнов. — Полоненого ведуть.

Затриманий зупинився, підвів погляд і якусь мить дивився спідлоба.

— Скажіть, підполковнику, — звернувся він до Ковальченка, — це ви — всі?

— Ні, не всі… Ще двох чекаємо.

Обличчя полоненого налилося кров’ю.

— Справно ви нас… — Він приречено посміхнувся. — Якби ми знали, всіх би до одного виклали…

— Що ж ви так сплохували? Подумали, що вас оточує принаймні рота?

Після допиту з’ясувалося, що група Войнова зіштовхнулася із залишками розгромленої банди Нечая, яка втекла у ці місця зі Станіславщини. Полонений не заперечував своєї приналежності до банди, як і не заперечував, що пішов туди з власного бажання, а не з примусу, як багато інших жителів Західної України, яких часто просто шантажували вступати до озброєних націоналістичних формувань.

— Куди йшов Нечай із залишками банди?

— В ліс…

— Точніше?

— Не знаю.

— Хтось із вашої банди вчора заходив у Соснівку?

— Так. Я був там учора…

— Самі?

— З двома солдатами.

— Що робили в селі?

— Збирали продукти для решти…

— …бандитів. — Ковальченко продовжив слова пораненого.

— Ми не бандити! — озлоблено заперечив той. — Ми — українська повстанська армія[1]…

— Армія?! — Ковальченко подивився йому просто в очі. — А чиї інтереси захищає ваша армія?

Бандит опустив погляд.

— А скільки ваша армія загубила невинних людей — зашморгами, ножами в спину, пострілами з обрізів?!

Бандит мовчав.

— Та що ви з ним, Сергію Івановичу… — Черненко не витримав, кинувся з автоматом на полоненого.

— Облиш! — зупинив його підполковник.

Затриманий бандит міг дещо знати про людей, причетних до вибуху на «Луговській», навіть якщо залишки банди Нечая й не брали в цьому участі самі, — оунівські ватажки, перешкоджаючи поверненню Радянської влади, цілком підпорядковували дії своїх бандитів інтересам гітлерівської Німеччини: чинили диверсії, робили напади на радянські установи і підприємства, вбивали активістів.

— Капітан Войнов, відправте полоненого в Управління держбезпеки!

— Добре. Доведеться в одній машині з тілом Поскрьобишева… Я зв’язався по рації з сусіднім райвідділом держбезпеки, товаришу підполковник, вони направили в моє розпорядження взвод солдатів. Буду переслідувати банду. А пошук ворожої радіостанції продовжать ось вони. — Капітан Войнов. показав поглядом на двох офіцерів і втомлено сів на старе, давно колись повалене, вже трухляве дерево, дістав сигарету, чиркнув сірником і сказав: — Я спершу почув кулемет, товаришу підполковник, нічого не міг второпати, тільки подумав, що вже нам кінець. Аж чую: «Тримайся, Войнов!» І гранати, чую, одна за одною! Ну, ви дали жару, товаришу підполковник!

І раптом Сергій Іванович якось блискавично усвідомив, що з поля бою Нероденко і Чорнуха не повернулися. Ще не повернулися… Він швидко поглянув довкола. Немає їх! Щось трапилось! Поранені?! Загинули?! Аж похололо все всередині.

Відразу кинулись на пошуки.

Ліс довкола мовчав. Здавалося, все навкруги завмерло. Аж не вірилося, що якусь мить тому тут гриміло, люди вбивали людей, розсіваючи навсібіч жорстокий свинець. Пахло порохом. Дерева понівечені кулями. На землі трупи, застиглі в неприродних позах.

Підполковник Ковальченко зауважив, що біля вбитих немає зброї. Але ж вона була! Щойно ці люди ще стріляли! Хтось забрав зброю?! Значить, бандити поверталися?!

— Лягай! — крикнув підполковник Ковальченко. — По-пластунськи до мене!

Коли товариші підповзли, Сергій Іванович схвильовано мовив:

— Сюди поверталися бандити… за зброєю… Будьте обережні.

Всі завмерли і довго лежали непорушно.

Спостерігали. Прислухалися. Проте ніщо не порушувало тиші. Ніщо не викликало підозр. Нарешті переконалися — бандитів близько немає. Серед убитих почали шукати товаришів. Та ні Чорнухи, ні Нероденка не знаходили. Це й тішило, адже залишилась надія, що вони живі. Але на душі було дуже кепсько.

Вони прямували в глиб лісу до того місця, звідки Чорнуха і Нероденко вели вогонь по ворогові, опускаючись пологим схилом яру, нараз побачили: Чорнуха йшов їм назустріч і ніс на руках Нероденка. Гімнастерка слідчого просякла кров’ю, рука звисла до землі.

— Живий? — Сергій Іванович підбіг до Чорнухи.

— Живий… Потрібна перев’язка… Допоможіть.

Капітан Нероденко був непритомним. Кілька ножових ран на спині. Не було сумніву, напад на капітана вчинено підступно.

— Там, біля кущів, де дуб росте… — показав Чорнуха. — Я почув стогін. Бачу — він лежить.

Трава біля кущів була зім’ята. Гілки зламані. Сліди боротьби. На траві — кров. Оглядаючи все довкола, Сергій Іванович помітив метрів за двадцять від кущів тьмяний зблиск металу, майже біля самого дуба. Виявилося, що то відламаний кінчик леза ножа. Сліди надлому свіжі.

Підполковник обережно загорнув той шматочок металу в хустину, поклав до кишені. Чи має цей уламок відношення до поранення капітана? А мабуть, має. Тільки яке?