Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

Ішов час. Ішло розслідування.

— Скажіть, як ви гадаєте, міг злочинець пробратися до робочого колеса вентилятора під час його роботи?

— Під час роботи вентилятора? — перепитав начальник вентиляційної служби.

— Так.

— Під робоче колесо?

— Так.

— Це неможливо. — Чоловік розсміявся.

— Чому? — запитав підполковник.

— Розумієте, коли людина перебуває в каналі притоку, вона заважає струменю повітря, збільшується опір, прилади все це фіксують, тиск падає… Одне слово, машиніст обов’язково піде розібратися, в чому справа. Але, власне, не це найголовніше. Навіть якби комусь і вдалося добратися до колеса, назад він би не повернувся: його б засмоктало разом з повітрям.

Слова і особливо посмішка старого начальника вентиляційної служби були дуже переконливими. Тож злочинець не міг підкласти вибухівку під час роботи вентилятора. Залишалася неділя, вихідний день перед вибухом, коли вентилятор не працював.

Вони опитали всіх, хто чергував на території будови у вихідний день та в понеділок зранку. Троє з них виявились дуже цінними свідками. Інженер вентиляційної служби Вікторов робив огляд вентиляційного каналу о п’ятій годині вечора й нічого підозрілого не помітив. А в неділю вночі слюсарі Курилов та Бойчук бачили якогось чоловіка біля вентиляційної установки.

— Він вийшов на залізничний насип і пішов у бік селища, — сказав Курилов.

— О котрій годині це було?

— Ми заступили на чергування о дванадцятій, з в півгодини стояли у дворі майстерні, курили. У цей час і помітили. Я помітив і штовхнув Бойчука, дивися, кажу, хтось іде. Хто б це? Я подумав тоді, що хтось іде нас перевіряти. Чи не начальник зміни? Але бачимо, що ні, не він. Бойчук тоді ще й вилаявся, мовляв, вештаються усякі серед ночі.

— Ви б змогли описати прикмети невідомого? Як він був одягнений?

— Було темно… Погано було видно… Але, здається, він був у ватянику й картузі… Високий такий…

Увечері підполковник зустрівся з Черненком.

— Обов’язково треба розшукати того чоловіка.

— Сергію Івановичу, я вже дуже багато…

— Не поспішайте, — зупинив його підполковник. — Треба добре подумати: хто ще міг бачити того чоловіка?

— Район великий, Сергію Івановичу. Стільки людей.

— А ви, Анатолію Петровичу, спробуйте подумки зменшити цей район. Подумайте, серед кого насамперед треба шукати очевидця.

Черненко підвівся, закурив.

— Селище і райцентр. Селище і райцентр… Ох, і багато ж людей!

— Проте не всі вони ходять шосейною дорогою…

— Точно! Сергію Івановичу, — підхопив його думку Черненко, — дехто, скорочуючи шлях, іде залізничним полотном. Я сам так часто ходив із Новозуївки. Значить, насамперед треба знайти людей, котрі в неділю вночі… Ясно! Все зрозуміло!

— І все одно не поспішайте. Була неділя. Вихідний день. Шукати очевидця, мабуть, варто серед молоді… Правда? Хтось на побаченні затримався. Хтось із вечірнього сеансу кіно повертався. Так?

Черненко поглянув на годинник.

— Усе зрозуміло, товаришу підполковник. Я пішов. Сьогодні ще дещо встигну.

Залишившись наодинці з самим собою, підполковник почав перебирати в пам’яті скупі дані розслідування, намагався якось пов’язати їх між собою. Але це було нелегко. Поодинокі факти, знахідки не лягали в стрункий ланцюжок гіпотези. Вибух на вентиляційній установці… Уламок ножа, знайдений у лісі… Вихід в ефір невідомого радиста… Чоловік у ватянику, якого бачили біля вентиляційної установки… Думати було про що, але для остаточного висновку не вистачало чогось головного.

І раптом за дверима щось загуркотіло. Від несподіванки підполковник схопився з ліжка. Двері прочинилися, і на порозі з’явився усміхнений Миронов.

— Ну, ось я й повернувся. — Він винувато знизав плечима, розуміючи, що налякав Сергія Івановича.

— Швидко ти…

— Сім днів. Тиждень. У Києві мене посадили на транспортний літак. Я того ж дня був у Москві.

— І що привіз? — Від нетерпіння підполковник навіть не помітив, як перейшов на «ти». — Сідай до столу. Розповідай.

— У Москві, як ви й говорили, почалося з того, що роботи дуже багато і те де й те пе… Не раніше, кажуть, як через місяць. Я до їхнього начальника. А йому вже дзвонив наш генерал. Кажуть, погуляйте в Москві кілька днів, у кіно сходіть чи в театр…

— Про все це потім, лейтенанте, — перебив його підполковник.

— Одне слово, ми знайшли залишки від годинникового механізму вибухового пристрою, який застосовують останнім часом спецслужби гітлерівської Німеччини…

— Значить, німецький диверсант…

— Матеріали експертизи вони вишлють трохи згодом.

— Що там у Києві? До криптографів заходив?

— Ще не дешифрували. Сказали, що як тільки… відразу вишлють.

— Добре, будемо чекати. А що з плямами крові?

— Людська кров. Акт дослідження вони поштою вишлють, а я привіз виписку. Ось… — лейтенант дістав із кишені вчетверо складений аркуш паперу, розгорнув його і простягнув підполковникові.

Миронов був збуджений, посміхався. «Що то — молодість! Привіз крихти інформації, хай навіть дуже важливої, але не вирішальної, а радості — мов бога за бороду вхопив».

Але підполковник нічого не сказав лейтенантові.

І раптом…

Несподівано, без стуку, до кімнати ввалився гурт озброєних людей — неголені, зморені, брудні. Підполковник кинувся до зброї, усвідомлюючи, що не можна втрачати жодної секунди, й нараз почув голосний сміх Миронова:

— Ха-ха-ха! Дурні ви! А якби я не розгледів? — Миронов уже тримав автомат напоготові.

Виявилось, то була група Войнова, що повернулась із бойового завдання.

Підполковник завмер, а за якусь мить також усміхнувся:

— Що ж ви, капітане. Треба ж думати! Так несподівано і