Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

— Пробачте, товаришу підполковник. Доки я з охоронцем розмовляв, вони ось… на радощах… Пробачте… А вигляд у них, як і належить після бою.

— Голодні ми, як чорти! — кинув хтось із гурту.

— Що маєте їстівного, давайте. Ми заслужили. Банду в основному ліквідували.

Всі збуджені, радісні, але від утоми ледь на ногах тримаються.

— Нечай убитий…

— Сідайте до столу.

— Лише двоє втекло у волинські ліси.

— У мене трохи спирту є. Грамів по двадцять буде.

— Аж по двадцять?! Ну, хлопці, тут непогано живуть.

— Посидіти б, і то діло.

— Трьох у полон взяли, відвезли їх в Управління.

— Допитували?

— Так. — Капітан відкусив шматок хліба. — Серед полонених був і той, що зброю повертався збирати… Пам’ятаєте? Так от він сказав, що, побачивши чекістів, усі одразу відступили в ліс.

«І Чорнуха так сказав».

— Оунівці до Новозуївки не дійшли. Вони категорично заперечують свою причетність до вибуху.

— Заперечувати вони можуть…

— Товаришу підполковник, повірте мені, маю нюх, не брешуть. Один із наближених Нечая сказав, що коли вони дізналися про вибух від жителів Соснівки, то ватажок наказав негайно повертатися назад, аби вийти з цього району, — вони розуміли, що ми будемо шукати під кожним кущем.

Розповідь капітана Войнова підтверджувала здогад, що вибух — то справа рук ворожого диверсанта. Але все це майже не наближало до розгадки таємниці. «Хто він, той диверсант? І хто поранив капітана Нероденка? Чи існує зв’язок між вибухом і нападом на капітана? Навряд, але цілком можливо…» Згадавши про Миколу Нероденка, підполковник відчув, як болісно стиснулося серце. Аж дихати стало важко. «Коли ж це закінчиться?! Війна. Трагедії. Де тільки сили беруться, щоб усе це витримати? І я вже ніколи не побачу свого сина. Ніколи…»

О сьомій ранку задзвонив телефон, черговий із сусіднього райвідділу держбезпеки сказав, що підполковника Ковальченка викликає на зв’язок начальник Управління полковник Іващенко.

Сергій Іванович розбудив Чорнуху, і вони, не гаючи ні хвилини, поїхали в райвідділ. Дорога була просто запруджена військами, що рухались на захід: колони солдатів, танки, гармати, автомашини з боєприпасами. Лише на десяту годину добилися до місця призначення.

— Запізнилися? — запитав Сергій Іванович у чергового.

— Ні. Заходьте до кабінету, — мовив молодий офіцер.

Підполковник подумки перебирав у пам’яті всі зібрані матеріали, готуючись доповісти начальникові Управління.

Нарешті пролунав дзвінок. У трубці такий знайомий голос. Сергій Іванович уявив полковника собі — високий, стрункий, правицею, сам того не помічаючи, постійно торкає густі чорні брови.

— Ну, як ви там, Сергію Івановичу?

— Та нічого…

— Хочу вас порадувати. По-перше, завтра в райвідділ приїздить генерал.

— Віктор Іванович?

— Так. Заступник наркома буде проводити збори. Готуйтесь і ви доповідати. Початок о дванадцятій нуль-нуль.

— Зрозуміло.

— По-друге, візьміть олівець і папір. Ми маємо дешифрований текст радіопередачі, яка велася з того лісового масиву. Пишіть: «Пане інженер, подруги Марії знесені вітром на північний схід. Під час приземлення вони були обстріляні. Доля невідома. Я опинився поза увагою. Зустрівся з продавцем. Передав ваші вказівки. Здійснено вибух об’єкта в Новозуївці. Подробиці при зустрічі. Виїжджаю на фронт». Ось так. Подумайте план подальших дій, щоб завтра ви змогли доповісти свої міркування. До зустрічі. Бажаю всього найкращого.

…На «Луговській» на ганку будиночка Сергія Івановича зустрів Миронов.

— Пантюхін прийшов, товаришу підполковник.

— Хто це Пантюхін?

— Чоловік Нестеровської. Каже, що хоче вас бачити.

Ковальченко відразу пригадав того чоловіка, він розмовляв з ним як із свідком. Звичайний собі хлопець, грамотний, приїхав сюди з Вологодської області, без відриву від виробництва закінчив курси шоферів, спершу працював у столярній майстерні, тепер — водієм вантажної машини, його фотографія на Дошці пошани.

— Він питатиме про дружину, — мовив підполковник. — Ви давно в неї були? Як вона там?

— Я був у неї півгодини тому. Погані в неї справи, товаришу підполковник. Непритомна. Марила. Уві сні на когось кричала: «Ідіть геть! Залиште нас у спокої! Ідіть геть!»

— Хто це чув?

— Черговий лікар.

— А що вона ще казала?

— Це все…

— А де ж Пантюхін?

— Он. — Миронов показав рукою. — Сидить на колодах.

— Клич його.

До кімнати Пантюхін зайшов несміливо, озирнувся, зняв тремтливими руками картуз, зібгав його і притиснув до грудей.

— Товаришу слідчий, я про жінку запитати хочу… Мене не пускають до неї… Як вона там?

Ковальченко заспокоював Пантюхіна, як міг. Сказав, що дружині ніби трохи краще, сказав, що лікарі не відходять від неї, що вони зроблять усе необхідне, аби врятувати її. А Пантюхін знову повертав на своє:

— Я хотів би побачити її, товаришу слідчий. Дозвольте.

— Такого дозволу я не можу дати. Нас самих до неї не пускають. Дозволити може тільки лікар, якщо вважатиме, що хворій це не зашкодить. Ось їй стане трохи краще, і тоді провідаєте.

— Ох, яке нещастя, — зітхнув Пантюхін. — Хто це міг зробити?

Пантюхін натягнув картуза й повільно вийшов з кімнати.

Підполковникові все зринали в пам’яті ті слова: «Залиште нас у спокої! Ідіть геть!» Що то було? Марення? Але ж люди в такому стані дуже часто говорять про події, які в їхньому житті мали велике значення, тривожили їх, позбавляли спокою. До кого вона зверталась? «Ідіть геть!» До лікарів? Навряд. Вона казала: «Залиште нас…». Не «мене», а «нас». І ніхто її не відвідував у лікарні. Це точно. З ким же це вона говорила? І чи мають ці слова якесь відношення до справи? Запитання, запитання… Як легко вони народжуються і як важко знаходити на них