Небезпечне відрядження - Петро Поплавський
— А ще вона сказала, що, коли адміністрація будови звільнила його з роботи після бійки з виконробом кілька днів тому, Каретов кричав дома: «Це несправедливо! Вони мене запам’ятають! Вони у мене в повітря злетять!» Ця заява Буштимової не могла мене не зацікавити. — Черненко вийняв з кишені записник і почав його гортати. — Я відразу зацікавився особою Каретова. Ось що дізнався: Каретов Іван Спиридонович, 1924 року народження. З п’яти років залишився сиротою. Рідня загинула в автомобільній катастрофі. Виховувався в Новозуївському дитячому будинку, не одружений. Залишався на окупованій території. Працював на залізниці вагонним майстром. У липні 1942 року за незрозумілих обставин роботу залишив, кудись виїхав, ніби до своєї тітки, але куди, невідомо, повернувся місяців через п’ять і був поновлений за наказом керівника депо на колишній посаді. Двоє з вагонних майстрів стверджують, що бачили Каретова у Полтаві у вересні 1942 року. Таким чином, ми не знаємо достеменно, де він жив і чим займався з липня по грудень 1942 року. Перед приходом наших військ Каретов був заарештований абвером ніби за зв’язок із партизанами і крадіжку пістолета в одного із офіцерів місцевого гарнізону. Він перебував у тюрмі до приходу частин Червоної Армії. На будові Каретов працював ковалем. Люди, з котрими мені довелося розмовляти, говорять про нього як про людину несерйозну, не зрозумієш, кажуть, коли він правду говорить, а коли бреше, завжди він жартує. Є свідки, котрі бачили його на території вентиляційної установки…
— Коли? Напередодні вибуху? — перебив Черненка підполковник.
— Ні, за кілька днів до цього… І взагалі, його там бачили неодноразово. Він приходив ніби до дівчат, що чергують на вентиляторі…
— Так-так, продовжуйте…
— Характер у Каретова запальний, неврівноважений. Нещодавно Каретов посварився з виконробом, дійшло до бійки, він побив виконроба, за що і звільнений з роботи. От, здається, і все.
Кожен із них вдумувався в почуте. Детонатори. Бікфордів шнур. Слова Каретова: «Вони у мене в повітря злетять!» Все це змушувало невідкладно розібратися, хто ж такий Каретов. Може, саме він і є Продавець, до котрого приходив кур’єр від німецької розвідки? Чи, може, він випадкова людина в цих подіях? Не схоже.
— Розумієте, Сергію Івановичу, — порушив тишу Черненко. — Однозначно тут нічого не скажеш, але в поведінці Каретова багато дивного. Залишив детонатори під ліжком, відкрито погрожував адміністрації вибухом… Несерйозно все це… Не віриться, що він Продавець. І водночас не можна не враховувати того, що після арешту абвером він залишився живим. За зв’язок з партизанами і за крадіжку зброї німці нікого по голівці не гладили. За такі речі всіх розстрілювали. А Каретов залишився живий.
— Я вас розумію, Анатолію Петровичу. Я теж про це подумав. Цілком можливо, що він агент абверу, залишений для виконання спеціальних завдань. Його арешт міг бути розіграний з метою конспірації, щоб легше було входити потім у довір’я, мовляв, потерпілий від німців.
— До речі, люди говорять, що він цим козиряє, — сказав. Черненко. — Каже, я партизаном був, мене німці розстріляти хотіли.
Миронов уважно слухав розмову, вломив шматочок хліба, довго його жував, раптом запально мовив:
— Заарештувати його треба, Сергію Івановичу. І допитати як належить.
Легко сказати — заарештувати. А підстави? Все те, про що доповів Черненко, дає можливість лише підозрювати Каретова, але не більше. Цю версію треба перевірити й підтвердити.
— Ні, друже, — відповів підполковник, — замало в нас доказів для арешту. Прокурор не дасть дозволу.
— Сергію Івановичу, — наполягав Миронов, — якщо не можна його заарештувати, давайте затримаємо Каретова хоча б на три доби. Якщо він агент абверу, він же просто втече.
— Спершу треба зібрати бодай мінімум інформації, товаришу Миронов.
Сергій Іванович надовго замислився, нарешті тихо проказав:
— То кажете, що його бачили на території вентиляційної установки?
— Так.
— А взуття? Ви цікавились його взуттям? Пам’ятаєте, ми там знайшли сліди…
— Цікавився, Сергію Івановичу. Розмовляв з Буштимовою і з сусідами, показував їм фотографії слідів, але ніхто не бачив у Каретова взуття з подібним малюнком підошви.
— Кров… Ті плями крові… Ми знаємо групу… — розмірковував далі вголос підполковник. — Треба дізнатися групу крові Каретова.
— Я сьогодні зв’яжуся з поліклінікою, — мовив Черненко, — і з лікарнею. Цілком можливо, що Каретов лікувався, і в нього є історія хвороби, а там можуть бути дані про групу крові. Якщо немає, організую якийсь профілактичний огляд… Треба буде все обміркувати…
— І от ще в мене запитання… Чим він займався з липня по грудень 1942 року?
— Саме напрошується припущення, що в цей час Каретов проходив навчання для виконання спеціальних завдань розвідки в радянському тилу. Абвер міг направити його в розвідувальну школу, Питання лише — куди?
Миронов не втримався:
— Ну, безумовно, у Полтаву! Адже його там бачили!
— Цілком можливо, — погодився Сергій Іванович. — У Полтаві функціонувала школа розвідників-диверсантів відділу «І-Ц» штабу південного армійського угрупування фашистських військ. Він міг там одержати підготовку. Товаришу Миронов, ви повинні використати всі наші можливості й дізнатися про це. Треба довідатися, де перебував Каретов у цей проміжок часу.
Того ж дня вони підготували й відвезли в районний відділ держбезпеки своє прохання і словесний портрет Каретова.
10.На ранок подзвонили з Управління і повідомили, що в розпорядження підполковника Ковальченка направляються рота саперів з міношукачами та рота бійців зі щупами із полка НКВС.
До вечора обидві роти вийшли в назначений квадрат лісового масиву. На узліссі виросло містечко з наметів, як і годиться, були виставлені пікети.
Наступного дня з самого ранку розпочали пошуки. План був простим: спершу ідуть розгорнутим ланцюгом сапери з міношукачами і прослуховують землю, оглядаючи водночас дерева, особливо трухляві, в дуплах яких міг
