Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

— Сергію Івановичу, є дуже неприємна звістка.

— Щось трапилось?

— Не приходячи до свідомості… щойно в лікарні…

— Померла?

— Так… машиніст вентиляційної установки… Галина Нестеровська.

— А вона могла б допомогти розплутати цей клубочок… Але що поробиш…

А ввечері прийшов Пантюхін і плакав:

— За що така кара? Скільки смертей на фронті! Так ні, мало того, ще й тут спокою немає!

Сергій Іванович подзвонив у лікарню і дозволив видати Пантюхіну тіло Нестеровської, а також зв’язався із начальником будови і попросив всіляко допомогти.

— Алло! Алло!

— Вас слухають!

— Сергію Івановичу?

— Так, товаришу полковник. Слухаю вас.

— З відділу контррозвідки «Смерш» триста дев’яносто дев’ятої стрілецької дивізії, що зараз веде бої на території Польщі, надійшла шифрограма, — сказав полковник Іващенко. — Повідомляється про те, що затримано при спробі перейти лінію фронту на бік німців Матвійчука Олексія Максимовича, тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року народження, мешканець міста Вінниці, був у формі лейтенанта Червоної Армії, мав при собі посвідчення та документи з евакогоспіталю номер тисяча двісті шістдесят п’ять (місто Махачкала) про те, що він перебував на лікуванні з десятого липня по двадцять п’яте серпня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Виписаний у частину. їхав нібито у військову частину номер двадцять сім тисяч двадцять сім, це сто десятий окремий гаубичний полк, що зараз в районі Варшави. На запит відділу «Смерш» госпіталь повідомив, що Матвійчук у них не лікувався, а військова частина повідомила, що ніяких даних про нього в полку немає. У затриманого був з собою речовий мішок, а в ньому: кілограм сала, півбуханки чорного хліба, півлітра самогону, крупномасштабна карта Новозуївського району. На звороті карти є напис олівцем: «Верхня, 25». Чуєш мене, Сергію Івановичу?

— Так, дуже уважно слухаю.

— Під час обшуку у Матвійчука вилучено: пістолет ТТ, дві обойми з патронами, швейцарський годинник і компас вітчизняного виробництва. Затриманий високого зросту, атлетичної будови, м’язистий, ніс великий, з горбинкою, обличчя овальне, чорнявий, очі голубі, вуха овальної форми, підборіддя пряме з ямочкою, плечі широкі й похилі. Особливих прикмет немає. При допитах дає плутані свідчення щодо свого перебування в Новозуївському районі і спроби перейти лінію фронту. Ну, що скажеш, Сергію Івановичу?

— Гадаю, що це…

— Кур’єр! Я теж так гадаю! Треба їхати в дивізію.

— Ми направимо до вас Миронова з групою солдатів.

— Добре, Сергію Івановичу, але насамперед варто з’ясувати, що означає цей напис — «Верхня, 25». В Новозуївці є така вулиця. Можливо, це адреса.

— Розумію, товаришу полковник. Все буде вияснено. Я доповім.

Але перш ніж їхати на вулицю Верхню, підполковник Ковальченко зайшов у райвідділ міліції, аби попередньо дізнатися, що за люди живуть у будинку номер двадцять п’ять. Проте нічого певного в міліції йому не сказали. Хтось тільки повідомив, що в тому будинку живе самітна жінка. Хто вона і чим займається, ніхто не знав. Та й хто міг знати — після визволення території району від німців дільничні уповноважені міліції тільки вивчали ділянки, вони були тут людьми новими.

Повним ходом ішла розчистка території Новозуївки від мін та снарядів, що залишились після гітлерівців. Тож підполковник Ковальченко вирішив скористатися з цього. Треба було зайти в будинок під номером двадцять п’ять під виглядом сапера, попередньо домовившись з командиром саперного підрозділу.

Коли почали огляд вулиці Верхньої, командир виділив у розпорядження підполковника Коваль-ченка трьох солдатів з міношукачами. Разом з ними і з дільничним міліціонером Сергій Іванович попрямував до будинку.

На подвір’ї за великим дощаним парканом загавкав собака.

— Гей, господарі! — гукнув підполковник. — Міни, снаряди, бомбочки маєте? Купуємо оптом!

З глибини садка вийшла жінка середнього зросту, років тридцяти, одягнена просто, по-селянськи. Вона поправила на голові хустку, з-під якої спадали на плечі пасма чорного волосся, швидко підійшла до паркану.

— Ви до мене?

— Будемо оглядати вашу садибу, шукати залишені німцями міни. Відчиняйте, — сказав міліціонер.

Собака розгавкався ще сильніше, кидався на них, здавалося, ось-ось зірветься з прив’язку. Жінка схопила лозину, замахнулася на собаку, і той заховався в будку.

— Проходьте, дорогі мої, проходьте. Давно чекаю вас. Огляньте все добре, а то аж страшно ходити. Особливо після того, як сусідський хлопчик на міні підірвався. І де? У себе на подвір’ї. Біда посеред двору лежала. А ці прокляті фріци у мене стояли. Я і зараз кожної хвилини чекаю, що десь бабахне…

Вони заглянули, здавалось, у кожну шпарку, обійшли всю садибу: були і в сараї, і в коморі, і в погребі — проте нічого, що могло зацікавити підполковника, не знайшли.

— Заходьте до хати, — мовила господиня. — Заходьте, дорогі мої. Я вас борщем пригощу, коржами з маком. Заходьте.

Ліворуч від входу — розмальована півниками і квіточками селянська піч, біля стіни — акуратно застелене ліжко, на ньому подушки одна на одній, праворуч — лава, посередині кімнати — стіл, на ньому — хліб, тарілки, ложки, виделки, з-під рушника визирали два облуплених полив’яних горщики.

— Сідайте до столу, сідайте… А я спершу подумала, що ви з фронту…

— Когось чекаєте? — запитав підполковник.

— Та як вам сказати… Брат недавно заїздив. У тридцять шостому як поїхав, завербувався на роботу, мов під лід пішов, думала вже, загинув, а він об’явився. Лейтенант. З госпіталю на фронт їхав. Побачила вас, а у самої аж серце завмерло, невже, думаю, з ним щось трапилось. Час такий… Чоловіка я втратила, тепер за брата боюся.

Господиня підійшла до столу і поставила перед кожним по тарілці, почала різати хліб. І раптом…

Серце підполковника аж зайшлося: жінка тримала в руках фінку з відламаним вістрям!

«Невже це той самий ніж? Той самий ніж, з яким нападали на капітана