Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

— Звідки Алексу стало відомо, що Продавець живе в Новозуївці на будові «Луговській»?

— Не знаю… Думаю, від агентури… Абвер перевіряє закинутих диверсантів через свою агентуру…

— Ви сказали, що мали завдання знищити Пантюхіна…

— За умови, якщо він відмовиться діяти.

— Як він поводився при зустрічі?

— Спершу відмовлявся. Ми з ним трохи посперечалися… Я йому навіть загрожував…

— Де відбувалася розмова з Пантюхіним?

— У нього вдома. Вночі. Я зайшов під виглядом давнього знайомого. Сиділи, горілку пили.

— А де була його дружина?

— Вона спала в сусідній кімнаті, а потім… Ми з ним трохи пошуміли, сварилися, вона вийшла і почала скандалити…

«Ну, тепер все зрозуміло».

Полковник Іващенко слухав уважно, довго гортав протокол, нарешті мовив:

— І що ти думаєш робити?

— Арештовувати.

— А якщо кур’єр збрехав?

— Не збрехав. По-перше, Продавця він назвав сам, не знаючи, кого ми підозрюємо. А по-друге, в нас є свідок — Марія Сидоренко, вона бачила саме Пантюхіна вночі на території вентиляційної установки, і саме того дня…

— Згоден з тобою… Але Продавцю можуть бути відомі інші німецькі агенти. Дізнавшись про арешт Продавця — Пантюхіна, вони, безсумнівно, зникнуть. Дуже важливо затримати Пантюхіна якомога непомітніше. Продумайте цей план.

Полковник Іващенко зв’язався по ВЧ із заступником наркома держбезпеки і доповів йому про результати допиту Матвійчука. Генерал погодився: Пантюхіна треба негайно арештовувати.

Та коли Сергій Іванович повернувся до Новозуївки, його чекала неприємна новина: Пантюхін зник. Уранці пішов ніби на роботу, проте на будові його ніхто не бачив. Додому ввечері він не повернувся.

Операція розпочалася відразу: всі дороги й лісові стежинки, які виходили з району, були перекриті постами, діяли також рухомі оперативні групи, в найбільш імовірних місцях появи Продавця були влаштовані засідки. Було зроблено все можливе, аби затримати диверсанта.

Підполковник Ковальченко був у засідці біля будинку Пантюхіна разом з Мироновим і Черненком.

Довкола будинку, що стояв на околиці селища, ріс вишневий сад, щоправда, такий занедбаний, що нагадував швидше непролазний чагарник. Але це всіх влаштовувало. Можна було лежати непомітно і спостерігати за кожним, хто підходить до будинку.

Лежали вони трикутником: праворуч від будинку — підполковник Ковальченко, ліворуч — Миронов, а Черненко — за прочиненими дверима погреба. Якби Пантюхін підійшов до будинку, він би не міг їх помітити і обійти не зміг би. Черненко мусив кинутись Пантюхіну на спину, покласти на землю, а далі вже, як кажуть, справа техніки.

Із-за пошматованих хмар, які гнав вітер, проглядав місяць, освітлюючи верхівки дерев, дахи сонних будинків.

Ось уже і північ. Друга година ночі. Вже скоро і четверта. Чекали спокійно. Сергій Іванович позирав час від часу у бік Миронова. Для Миронова це була перша операція, і, безумовно, як і колись підполковник Ковальченко, він відчував і страх, і непевність. Сергій Іванович розумів, що підтримка старшого товариша в такі хвилини — незамінима.

Відразу за будинком починався сосновий ліс, звідти тягнуло прохолодою. І раптом…

Сергій Іванович відчув ледь вловимий запах тютюнового диму. Якомога обережніше він переповз за протилежний ріг будинку і подивився в глиб лісу. Вогника цигарки не було помітно. Значить, курить «з рукава». Повернувшись на своє місце, він повісив на гілку, — те місце було попередньо обумовлене, — світлого носовичка, що означало: «Увага! Хтось іде!» Завмер, затиснувши в руці пістолет. Земля була волога: вчора звечора пройшов дощ. І от попереду зашурхотіли кущі, і ніби з-під землі з’явився Пантюхін. У ватянику, в лівій руці кошик, у правій — пістолет. Зупинився, довго стояв, прислухався, роззирався довкола. Потім завмер.

Так його не взяти. Треба, щоб зайшов у трикутник. Але тільки підполковник Ковальченко подумав про це, Пантюхін позадкував і несподівано для всіх кілька разів навмання вистрілив. Сергій Іванович відчув, як щось тупо вдарило у плече, рука заніміла, а пістолет в руці мов сам собою вистрілив. Ще не усвідомлюючи, що він поранений, підполковник, боячись, що товариші неправильно його зрозуміють, гукнув:

— Не стріляти! Перекрити йому відхід!

Миронов і Черненко кинулись за Пантюхіним, Сергій Іванович також підхопився, побіг за ними і тільки тієї миті усвідомив, що він поранений. Спробував підняти руку, це не вдалося, а пістолет випав із зімлілої долоні. Перед очима попливли темні плями. Підполковник ще намагався бігти, перечепився і впав. Гострий біль несподівано пронизав усе тіло Ковальченка, він зціпив зуби, щоб не застогнати.

— Дідько б його взяв! Утік!.. Ви поранені, товаришу підполковник? — Черненко посвітив ліхтариком, розстебнув ватяник. Гімнастерка Сергія Івановича просякла кров’ю. Черненко розрізав рукав гімнастерки ножем, звільнив рану і тяжко зітхнув.

— Не розпускай нюні! Давай бинт, — мовив підполковник.

— Немає бинта.

— Рви мою спідню на бинти. Треба кров зупинити.

Дорогою до районної лікарні Сергія Івановича Ковальченка мучило тільки одне: «Злочинець втік, У чому ж помилка?» Відповіді він не знаходив і не міг пробачити собі, що все так сталося.

— Та не карайтесь, Сергію Івановичу, — заспокоював Черненко. — Невдачі у кожній роботі трапляються. Він далеко не втече. На наші перепони напореться.

«Чи ж наскочить він на наші перепони?»

Підполковника Ковальченка поклали в ту ж саму лікарню, де лежав і капітан Нероденко, до того ж самого лікаря. Поранення виявилось серйозним. Лікар сказав, що доведеться лежати не менше місяця. Ковальченка щодня провідували товариші по службі. Одного разу прийшов Миронов і не міг стримати вдоволеної посмішки:

— Знайшли черевики, Сергію Івановичу. Довідались, що Пантюхін щось виносив у торбі на смітник, аж за містом. Це викликало підозру. Довелося подлубатися в смітнику. Знайшли! Експертиза підтвердила — наслідив Пантюхін.

Часто приїздив полковник Іващенко. Одного разу він запитав:

— Може,