Небезпечне відрядження - Петро Поплавський
Коли господиня відійшла до печі, насипаючи борщ у тарілки, підполковник взяв ніж і приклав до леза уламок, знайдений в лісі, — він його постійно носив із собою.
Лінії зламу повністю збіглися.
«Той самий ніж, яким злочинець мало не вбив капітана Нероденка. Але ж як він сюди потрапив?»
Ковальченко показав поглядом, і дільничний міліціонер відразу зрозумів його.
— Що ж це ви, Галино Максимівно, холодну зброю переховуєте? — мовив міліціонер до господині. — Це, знаєте, законом переслідується.
— Яку зброю? А-а-а… Ножичок… Альоша залишив.
— Який Альоша?
— Брат мій. Ну, я ж казала… Заїздив до мене дорогою на фронт.
Міліціонер дістав з планшета аркуш паперу.
— Змушений забрати у вас цей ніж і скласти протокол.
— Ой господи, що ж тепер буде?..
Підполковник уважно стежив за поведінкою господині, прислухався до кожного слова розмови, аби на випадок необхідності вчасно спрямувати розмову в потрібне річище.
— Не хвилюйтесь, ми попросимо лейтенанта, — звернувся підполковник до дільничного, — щоб він у протоколі чітко записав, що цей ніж не ваш.
Хазяйка зраділа:
— Так, не мій… Не мій! Я ж казала — брат забув.
— Добре, тоді я так і запишу, що, за словами господині, цей ніж залишив… Як прізвище брата?
— Матвійчук. Олексій Максимович Матвійчук… Скажіть, а братові моєму за це нічого не буде?
— За це нічого йому не буде, — сказав Сергій Іванович. — Він людина військова і має право носити з собою такий ніж. Ну, а втрата його — біда невелика.
Коли нарешті вони вийшли на вулицю, дільничний звернувся до підполковника:
— Сергію Івановичу, я тут з господинею розмовляв, розпитував її. Гадаю, вам цікаво буде… Народилася вона і жила у Вінниці разом з ріднею. Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року батько з матір’ю розлучилися, — батько тоді саме повернувся із ув’язнення, яке відбував ніби за хуліганство, п’яничкою був. Мати не хотіла з ним жити далі, взяла двох молодших синів і пішла, а Галина і Олексій залишилися з батьком. Того ж року батько помер. Галина Максимівна одружилася і переїхала до Новозуївки, до чоловіка у власний будинок, перейшла на прізвище Коркошко, а брат Олексій завербувався на роботу до якогось північного лісопромислового господарства. Чоловік Галини Максимівни загинув на фронті… Оце ніби все.
Міліціонер дістав цигарку, закурив, кілька разів жадібно затягнувся димом.
— До речі, коли згадали про брата, вона мало не заплакала… Я їй кажу, чого, мовляв, плакати, адже живий брат, офіцер. А вона каже, він так попрощався зі мною, що на душі неспокійно. Сказав, прощай, сестро, може, і не повернусь я до тебе.
Складалося враження, що Коркошко про брата нічого не знала. Та й не дивно — важко було припустити, щоб він бодай словом прохопився перед нею про свої злочинні справи. А щодо слів: «…може, і не повернусь я до тебе» — то, певно, Матвійчук думав: якщо сестра колись і дізнається про нього правду, то згадає і цю прощальну розмову.
Повернувшись у районний відділ держбезпеки, підполковник Ковальченко відразу ж доповів керівництву про результати відвідин.
— Затриманого треба відправити до Управління, — погодився полковник Іващенко. — Я даю заявку на оформлення документів. Направляй до мене Миронова. Вітаю, Сергію Івановичу! Я відчуваю — це кур’єр.
— Спасибі за вітання. Але ж до кого він приходив на зв’язок? Хто Продавець?
14.Підполковника очікував Черненко. Він був веселий, зустрів Сергія Івановича, вискочивши насередину кімнати, виструнчився, хвацько доповів:
— Новини є, товаришу підполковник!
— Чому так офіційно?
— Статут вимагає!
— Сідайте, Анатолію Петровичу, зараз не до жартів. Розповідайте.
— Знайшов я дівчину, Марію Сидоренко, живе в селищі… Вона бачила вночі на території вентиляційної установки чоловіка Нестеровської того ж самого дня і на тому самому місці, де показували слюсарі Курилов і Бойчук.
Сергій Іванович був здивований вкрай:
— Чоловіка Нестеровської?
— Так.
— Пантюхіна?
— Так. Саме Пантюхіна.
За годину вони вдвох уже розмовляли з Марією Сидоренко.
— Того вечора я затрималась на танцях і пішла навпрошки додому по шпалах… Коли дійшла до вентиляційної установки, побачила, як звідти вийшов Пантюхін, піднявся на насип і пішов мені назустріч, але коли помітив мене, повернув ліворуч, зійшов з насипу й подався у поле.
— Ви певні, що це був Пантюхін?
— Так… Я його впізнала.
— В чому він був одягнений?
— У ватянику. На голові картуз.
— О котрій годині це було?
Дівчина задумалась:
— Десь відразу за північ…
Попередивши Марію Сидоренко, щоб вона нікому не казала про їхню розмову і про те, що бачила вночі саме Пантюхіна, вони почали міркувати, що ж робити далі. Затримувати Пантюхіна? Ще ніби не було достатніх підстав. Викликати на допит — передчасно. Якщо він Продавець, то після допиту, безсумнівно, відразу втече.
Насамперед підполковник доручив Черненкові найретельніше дізнатися про особу Пантюхіна, а також поцікавитись, чи немає в нього взуття зі слідами, схожими на ті, що лишилися на місці злочину. Треба було довідатися, яка група крові в Пантюхіна, але діяти мусили вкрай обережно, аби не викликати ні найменшої підозри.
На другий день Черненко доповів, що подібного взуття виявити не вдалося. Щодо групи крові, ніяких відомостей у поліклініці і лікарні немає, треба організувати медичний огляд, а для цього потрібен час і сприятливі обставини.
Велику надію підполковник Ковальченко покладав на допит кур’єра Матвійчука. Під тиском незаперечних доказів мусив би назвати свої зв’язки, і тоді саме собою могло вирішитись питання з Пантюхіним. А тим часом було наказано вести за Пантюхіним постійний пильній нагляд.
Матвійчук був досвідченим шпигуном і розумів,