Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

Коли господиня відійшла до печі, насипаючи борщ у тарілки, підполковник взяв ніж і приклав до леза уламок, знайдений в лісі, — він його постійно носив із собою.

Лінії зламу повністю збіглися.

«Той самий ніж, яким злочинець мало не вбив капітана Нероденка. Але ж як він сюди потрапив?»

Ковальченко показав поглядом, і дільничний міліціонер відразу зрозумів його.

— Що ж це ви, Галино Максимівно, холодну зброю переховуєте? — мовив міліціонер до господині. — Це, знаєте, законом переслідується.

— Яку зброю? А-а-а… Ножичок… Альоша залишив.

— Який Альоша?

— Брат мій. Ну, я ж казала… Заїздив до мене дорогою на фронт.

Міліціонер дістав з планшета аркуш паперу.

— Змушений забрати у вас цей ніж і скласти протокол.

— Ой господи, що ж тепер буде?..

Підполковник уважно стежив за поведінкою господині, прислухався до кожного слова розмови, аби на випадок необхідності вчасно спрямувати розмову в потрібне річище.

— Не хвилюйтесь, ми попросимо лейтенанта, — звернувся підполковник до дільничного, — щоб він у протоколі чітко записав, що цей ніж не ваш.

Хазяйка зраділа:

— Так, не мій… Не мій! Я ж казала — брат забув.

— Добре, тоді я так і запишу, що, за словами господині, цей ніж залишив… Як прізвище брата?

— Матвійчук. Олексій Максимович Матвійчук… Скажіть, а братові моєму за це нічого не буде?

— За це нічого йому не буде, — сказав Сергій Іванович. — Він людина військова і має право носити з собою такий ніж. Ну, а втрата його — біда невелика.

Коли нарешті вони вийшли на вулицю, дільничний звернувся до підполковника:

— Сергію Івановичу, я тут з господинею розмовляв, розпитував її. Гадаю, вам цікаво буде… Народилася вона і жила у Вінниці разом з ріднею. Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року батько з матір’ю розлучилися, — батько тоді саме повернувся із ув’язнення, яке відбував ніби за хуліганство, п’яничкою був. Мати не хотіла з ним жити далі, взяла двох молодших синів і пішла, а Галина і Олексій залишилися з батьком. Того ж року батько помер. Галина Максимівна одружилася і переїхала до Новозуївки, до чоловіка у власний будинок, перейшла на прізвище Коркошко, а брат Олексій завербувався на роботу до якогось північного лісопромислового господарства. Чоловік Галини Максимівни загинув на фронті… Оце ніби все.

Міліціонер дістав цигарку, закурив, кілька разів жадібно затягнувся димом.

— До речі, коли згадали про брата, вона мало не заплакала… Я їй кажу, чого, мовляв, плакати, адже живий брат, офіцер. А вона каже, він так попрощався зі мною, що на душі неспокійно. Сказав, прощай, сестро, може, і не повернусь я до тебе.

Складалося враження, що Коркошко про брата нічого не знала. Та й не дивно — важко було припустити, щоб він бодай словом прохопився перед нею про свої злочинні справи. А щодо слів: «…може, і не повернусь я до тебе» — то, певно, Матвійчук думав: якщо сестра колись і дізнається про нього правду, то згадає і цю прощальну розмову.

Повернувшись у районний відділ держбезпеки, підполковник Ковальченко відразу ж доповів керівництву про результати відвідин.

— Затриманого треба відправити до Управління, — погодився полковник Іващенко. — Я даю заявку на оформлення документів. Направляй до мене Миронова. Вітаю, Сергію Івановичу! Я відчуваю — це кур’єр.

— Спасибі за вітання. Але ж до кого він приходив на зв’язок? Хто Продавець?

Підполковника очікував Черненко. Він був веселий, зустрів Сергія Івановича, вискочивши насередину кімнати, виструнчився, хвацько доповів:

— Новини є, товаришу підполковник!

— Чому так офіційно?

— Статут вимагає!

— Сідайте, Анатолію Петровичу, зараз не до жартів. Розповідайте.

— Знайшов я дівчину, Марію Сидоренко, живе в селищі… Вона бачила вночі на території вентиляційної установки чоловіка Нестеровської того ж самого дня і на тому самому місці, де показували слюсарі Курилов і Бойчук.

Сергій Іванович був здивований вкрай:

— Чоловіка Нестеровської?

— Так.

— Пантюхіна?

— Так. Саме Пантюхіна.

За годину вони вдвох уже розмовляли з Марією Сидоренко.

— Того вечора я затрималась на танцях і пішла навпрошки додому по шпалах… Коли дійшла до вентиляційної установки, побачила, як звідти вийшов Пантюхін, піднявся на насип і пішов мені назустріч, але коли помітив мене, повернув ліворуч, зійшов з насипу й подався у поле.

— Ви певні, що це був Пантюхін?

— Так… Я його впізнала.

— В чому він був одягнений?

— У ватянику. На голові картуз.

— О котрій годині це було?

Дівчина задумалась:

— Десь відразу за північ…

Попередивши Марію Сидоренко, щоб вона нікому не казала про їхню розмову і про те, що бачила вночі саме Пантюхіна, вони почали міркувати, що ж робити далі. Затримувати Пантюхіна? Ще ніби не було достатніх підстав. Викликати на допит — передчасно. Якщо він Продавець, то після допиту, безсумнівно, відразу втече.

Насамперед підполковник доручив Черненкові найретельніше дізнатися про особу Пантюхіна, а також поцікавитись, чи немає в нього взуття зі слідами, схожими на ті, що лишилися на місці злочину. Треба було довідатися, яка група крові в Пантюхіна, але діяти мусили вкрай обережно, аби не викликати ні найменшої підозри.

На другий день Черненко доповів, що подібного взуття виявити не вдалося. Щодо групи крові, ніяких відомостей у поліклініці і лікарні немає, треба організувати медичний огляд, а для цього потрібен час і сприятливі обставини.

Велику надію підполковник Ковальченко покладав на допит кур’єра Матвійчука. Під тиском незаперечних доказів мусив би назвати свої зв’язки, і тоді саме собою могло вирішитись питання з Пантюхіним. А тим часом було наказано вести за Пантюхіним постійний пильній нагляд.

Матвійчук був досвідченим шпигуном і розумів,