Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

будуть проводитись пошукові операції. Він не буде ризикувати. До того ж нема ніякої потреби ризикувати. Шефа про вибух повідомлено, свою справу він зробив, а рація знадобиться йому не скоро, через місяць — два або й більше, для наступної диверсії. Якщо вдатися до засідок, треба буде припинити повністю пошукові операції, аби створити ілюзію нашої відсутності. А якщо агент не прийде до захованої радіостанції або якщо вона захована не в тому місці, де ми сподіваємось, — це буде нашим великим програшем. Треба шукати тайник, у ньому можуть бути заховані також інші докази діяльності диверсанта.

— Так, — мовив генерал, підводячись з-за столу. — Тут є про що подумати. Підполковник правий, на мою думку, — треба шукати тайник. І робити це якомога швидше. Які в нас можливості, товаришу Іващенко?

— Полк НКВС тут недалеко, а саперів розшукаємо. Домовимось. Військові нам ніколи не відмовляли.

— Якщо виникнуть якісь труднощі, дзвоніть мені, а поки що треба збільшити в цьому районі лісу кількість оперативних груп, бо не виключено, що агент таки з’явиться тут. На час проведення операції до вас будуть відряджені співробітники з інших управлінь держбезпеки республіки.

— Спасибі, товаришу генерал.

9.

Підполковника розбудило шалене дзеленчання будильника. Миронов завів його звечора, як кажуть, на всю котушку, і будильник дзвонив довго й нудно, здавалось, і мертвого міг розбудити, та Миронов навіть не поворухнувся.

Сергій Іванович підвівся. Була восьма година ранку. Він підійшов до вікна й розсунув фіранки. Дощ за вікном. Він шов третій день. Не дощ, а справжня злива. Грім. Блискавки. І холодні небесні ручаї.

Підполковник дивився крізь шибу на подвір’я будови. «Луговська» жила своїм життям: на будівельному майданчику чоловіки й жінки просіювали пісок, подавали його разом з цементом до бетономішалки, величезний тягач, гримкотячи гусеницями, підвозив лафети, з механічних майстерень долинали гучні удари молота, звідусіль — шум різних механізмів. Одразу за майстернями — вентиляційна установка, довкола неї кипіла напружена робота: заливаючись, свистів паровоз, за ним тяглася низка вагонів…

І той паровозний свисток раптом знову так болісно нагадав…

Мати проводжала його в далеку дорогу. Він їхав вступати до училища в Херсон.

— Ти не хвилюйся, Сергійку. Ти їдь, я вже якось… Все буде добре… Тобі треба вчитися…

Село їхнє, Скричани, було далеко від станції — дев’ятнадцять кілометрів, але старенька мати пішла проводжати сина.

— Ти не хвилюйся, Сергійку, я мов те дерево скрипуче, я довго житиму…

Мати втішала його, а він не знаходив слів, щоб хоч якось утішити матір.

— Тобі треба вчитися, синку. Ти їдь, про мене не думай, але й не забувай. Пиши. Ти ж у мене один.

А на вокзалі обняла й завмерла надовго, притиснула сина до грудей. Сльози струменіли її обличчям.

— Ти пробач, синку, пробач… Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе таким, як ось зараз, на все життя, мій милий…

Оголосили посадку, і він пішов до вагона, через вагонне вікно дивився, як мати ніяково втирала сльози. А потім поїзд рушив, мати розчулено помахала рукою, а паровоз засвистів, і поїзд почав набирати швидкість.

Більше він матері не бачив. Уже після війни дізнався, що гітлерівці розстріляли її за зв’язок з партизанами.

Коли він чув свисток паровозів, відразу зринав у пам’яті образ матері, її ніякові сльози, і прощальний помах руки, і голос: «Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе…»

Несподівано у двері постукали, і Сергій Іванович, повернувшись од вікна, голосно проказав:

— Хто там? Заходьте!

Поріг переступив мокрий до нитки Черненко, у нього в руках — якийсь пакунок.

Вони два дні не бачились. Черненко тягнув за двох — Корольчука відкликали в Управління «до особливого розпорядження». Коли той мав повернутися, було невідомо.

— Чим порадуєте?

— Ось мій сьогоднішній улов, Сергію Івановичу. — Черненко підійшов до столу й поклав пакунок.

— Що це?

— Детонатори.

Підполковник розгорнув пакунок: справді, два детонатори і метрів п’ять бікфордового шнура. Сергій Іванович здивовано подивився на Черненка.

— Поясніть, будь ласка.

Нарешті прокинувся Миронов, рвучко підхопився з ліжка, підбіг спершу до вікна, помахав руками, мовби робив ранкову фіззарядку, потім підійшов до столу, втупився в розгорнутий пакунок.

— Це що? — запитав, ще остаточно не прокинувшись.

— А сам не бачиш?

— Додаток до «пекельної машинки»? Ну, чого мовчиш? На слід натрапив? Ну?

— Хто знає… Може, й натрапив…

Черненко мовчки зняв мокрого ватяника, повісив його на бильце стільця.

— Ну, чого мовчиш? Кажи щось! — мовив Миронов.

— Побалакай сам, а я трохи помовчу.

— Що це з ним, Сергію Івановичу! — здивувався Миронов і вів далі жартома: — Він цілком ігнорує спільні інтереси.

І Черненко раптом вибухнув:

— Інтереси? — Зняв один чобіт, вилив з нього воду, потім з другого, швиргонув чоботи у куток кімнати, зняв мокрі онучі і приліпив їх до підлоги. — Хочу їсти — ось який зараз інтерес. Ноги не тримають!

Сергій Іванович з Мироновим переглянулись.

— Голодній кумі тільки хліб на умі, — сказав Миронов уже просто за інерцією, бо добре зрозумів стан товариша.

А Черненко підхопився, взяв свій мокрющий ватяник, накинув його на голе тіло Миронова.

— Ось я тобі дам куму!

І стиснув так, що аж вода потекла.

— О-а-а-йой!! — закричав Миронов, випручався, кинувся знову до ліжка й запеленався ковдрою.

Всі розсміялися.

— Там у нас яйця на підвіконні… Хліб є, — мовив підполковник. — Зроби яєчню.

Черненко посміхнувся.

— Ось це вже звучить життєстверджуюче.

Трохи попоївши, Черненко розповів підполковникові, що, повертаючись додому, він зустрівся на вулиці з громадянкою Буштимовою