Небезпечне відрядження - Петро Поплавський
Лісовий масив оточили оперативні групи, які розташувалися одна від одної на близькій відстані.
Ніхто не забував про можливість зустрічі з німецьким кур’єром; хоча той і повідомляв свого шефа, що виїздить на фронт, але ж кожен розумів, що могла трапитись непередбачена затримка, і от зараз кур’єр міг опинитися саме в цьому районі.
Звечора по всій території області — в усіх населених пунктах, на шосейних дорогах, у поїздах, на залізничних станціях і в місцях вірогідної появи ворожого агента — проводилась перевірка документів.
Вранці почалося обстеження лісового масиву. Ланцюг за ланцюгом ступали підрозділи — витримували дистанцію, чітко виконували всі накази командирів. На кожному із флангів ішли радисти, вони постійно підтримували зв’язок із командним пунктом.
Перший день ніяких наслідків не приніс. Другої доби о сімнадцятій годині двадцять хвилин підполковника викликав по рації командир роти саперів.
— Сергію Івановичу, в п’ятому квадраті під деревом у землі прослуховується метал. Схоже на тайник.
Коли підполковник прибув на місце, він вражено завмер від несподіванки. Саме тут, у кущах, біля старезного, в три обхвати дуба був тяжко поранений Нероденко.
На півметровій глибині розкопано хід, майстерно замаскований під товстим корінням дерева. В тайнику знайшли: портативну радіостанцію «Ері», вона була в залізному ящику-футлярі, таблиці п’ятизначного шифру, бланки посвідчень офіцера Радянської Армії, партійного і профспілкового квитків, а також десять тисяч радянських карбованців.
Через кілька хвилин після Ковальченка приїхав Миронов. Він був збуджений, як хлопчисько, дивився на речові докази, розумів, що не сьогодні—завтра вони зможуть нарешті спіймати німецького агента. Очі його горіли. Миронов не міг приховати свого задоволення.
— Сергію Івановичу, ми, здається, вийшли на фінішну пряму!
Слова «вийшли на фінішну пряму» були передані відкритим текстом по радіо в Управління держбезпеки і в усі оперативні групи.
Там зрозуміли: радіостанцію знайшли!
11.Двері прочинилися несподівано. На порозі з’явився чоловік, якого не чекали побачити. Ніхто й гадки не мав, що він прийде сам, і так швидко. Не встиг зачинити за собою двері й відразу голосно мовив:
— Ви мене підозрюєте? Та ось я прийшов!
Він був одягнений у ватяник і великий картуз. Багато хто ходив так одягнений, але Сергій Іванович відразу подумав про того невідомого, котрого бачили вночі на території вентиляційної установки.
— Хто ви?
Чоловік голосно розсміявся:
— Каретов поданий! Каретов я.
— Он як? Дуже приємно познайомитись. А чому, власне, ви гадаєте, що ми вас підозрюємо?
— А мені немає чого гадати. Я це просто знаю: та стара карга, хазяйка моя, на мене тут капала. А я до цього діла не причетний!
— То з якою метою ви запаслися детонаторами і бікфордовим шнуром?
— Яким шнуром? — усміхнено перепитав Каретов.
— Облиште грати дурня!
— Часи такі: розумного також не зіграєш. Воєнні часи. І детонатори, і той шнур були просто так…
— Як це — просто так?
— Просто — значить, нескладно. Хіба це майно зараз не на кожному кроці? Хліба зараз не дістанеш, а детонатори — хоч на кутні їж! Чи не правду кажу?
— Правду, але навіщо ви тримали їх у себе під ліжком?
— Бо дурний. Скільки живу, а ще не порозумнішав. Хто міг думати, що стара карга… У-у, холера їй у макітру! Вона у мене в повітря злетить!
Каретов несподівано вибухнув гнівом, і спершу було незрозуміло, чи він дурня клеїть, чи те обурення своєю хазяйкою справді щире. Нараз Каретову аж подих перехопило, він увесь затремтів і не промовив, а видихнув:
— Яка нікчемна людина… хазяйка моя… як гнида… нікому від неї добра немає…
Миронов налив Каретову склянку води, аби той заспокоївся, і жартома запитав:
— Чи не збираєтесь ви і Буштимову підірвати?
— Що?
— Кажете, що вона у вас у повітря злетить.
Каретов знову посміхнувся:
— Це в мене приказка така, коли злюся, щоб нецензурно не лаятись.
Каретов поводився химерно, але чомусь ні в кого не викликало сумніву, що він говорить щиро. А під кінець цього імпровізованого допиту вже всі були просто певні: до вибуху на «Луговській» Каретов не причетний. Та, безумовно, це треба було ще довести.
Відбитки пальців Каретова, залишені ним на склянці, з котрої він пив воду, були відправлені на дактилоскопічну експертизу.
— Ви дозволите взяти у вас кров на аналіз? — прямо запитав Сергій Іванович.
— Якщо цього достатньо, щоб ви залишили мене в спокої, я націджу вам хоч півлітра.
— Товаришу Миронов, скажи нашому лікарю, хай прийде з усім необхідним.
— Добре, товаришу підполковник.
— Сподіваюсь, ви не заперечуєте І проти того, щоб пройтися вночі територією вентиляційної установки одягненим ось так, як ви зараз…
— Скільки завгодно. Якби ще й на роботу знову взяли, був би просто вдячний… Га?
— Обіцяти нічого не можу, але побачимо… Слюсарі Курилов та Бойчук не впізнали в постаті Каретова ту людину, котру бачили напередодні вибуху.
Дактилоскопічна експертиза зробила висновок: відбитки пальців Каретова і ті, що зняті з радіостанції, — різні.
Групи крові Каретова і крові, яка була знайдена на дошці, — різні.
До того ж колишні німецькі агенти, а нині полонені, які свого часу закінчували полтавську розвідувальну школу, не впізнали в Каретові учня цієї школи.
— Скільки праці, скільки сил вклали, і все даремно, — зітхнув Миронов.
А підполковник Ковальченко лише посміхнувся:
— Однією версією менше — уже ближче до істини.
