Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

— Ні. Вона нічого не повинна знати, — мовив Сергій Іванович. — Ми недавно втратили сина, і якщо вона дізнається, що зі мною щось трапилось, їй буде зовсім погано… Ви ж самі розумієте… Я про все розповім їй потім, коли повернуся… з відрядження.

Тепер, коли вона стала пенсіонеркою, то часом не знала, куди себе подіти. Тож і вирішила провідати свою давню знайому, Тамару. Тамару Василівну.

Поїхала. Поїзд нестримно ніс її, скорочувалась відстань, а вона й не думала і не гадала, що їй принесе ця поїздка, які глибини пам’яті сколихне, доторкнувшись до найболючішого. Вона не здогадувалась, що їде на зустріч із сином.

Перший день вони з Тамарою просиділи вдома, все ніяк не могли набалакатися. А другого дня зрання вийшли у місто.

— Ходімо, покажу тобі наш Палац культури. В кіно можемо сходити.

Біля Палацу культури вони побачили афіші про засідання виїзної сесії військового трибуналу.

— Кого судять? — поцікавились вони в людей. — Кажуть, якогось німецького шпигуна.

— Ходімо послухаємо, — мовила Тамара.

Вільних місць у залі не було, Багато хто стояв просто біля стіни і в проходах між кріслами. В залі було душно, і вони вже навіть подумали відразу вийти на вулицю, продовжити розмову, адже стільки років не бачились, аж тут раптом молоді хлопець і дівчина, угледівши літніх людей, підхопилися, запропонували їм свої місця.

Процес уже розпочався.

— Введіть підсудного, — мовив головуючий.

Двері на сцені відчинилися, зайшов солдат, а за ним чоловік в арештантському одязі в супроводі ще двох озброєних військових. Він пройшов похнюплено, до всього ніби збайдужілий, руки за спиною. Сів на лаву підсудних. Все це було схоже на спектакль, принаймні для Тамари. На сцені вона звикла дивитися вистави.

Головуючий оголосив, яку саме справу розглядатиме виїзна сесія військового трибуналу, назвав осіб, запрошених на засідання, нарешті проказав:

— Підсудний, встаньте!

Заарештований підвівся, поглянув довкола.

І їй чомусь здалося, що вони зустрілися поглядами, здалося, що він подивився просто на неї. Ще нічого не могла зрозуміти, лише відчувала в глибинах єства щось трепетне, бентежне… і страшне. Вона мимохіть схопила і стисла руку подруги.

— Що з тобою? — запитала Тамара.

— Нічого, — кволо відповіла вона. — Нічого, Тамарочко.

— Підсудний, назвіть своє прізвище.

— У мене їх багато, — спробував посміхнутися заарештований.

— Коли вас затримали на території Угорщини, ви назвалися Шварцом. Так? А до цього під якими прізвищами ви жили?

— До цього жив під прізвищем Казинцева Георгія Панкратовича…

Підсудний надовго замовк.

— Ну, продовжуйте.

— Ще був Кучинським Яковом…

— А яке ваше справжнє прізвище?

Підсудний похнюпився, довго мовчав, ніби вагався, але так нічого не сказав.

— Ну, що ж. Суд у цьому розбереться.

Секретар почав зачитувати текст звинувачення. Він читав не поспішаючи, голосно і розбірливо. А вона сиділа, все стискаючи руку Тамари, зітхала, в її душі щось відбувалося, але вона ще не могла зрозуміти, що ж саме, щось гаряче й пульсуюче розливалося усім тілом.

— Може, ходімо? Кіно подивимось… — пошепки запитала Тамара.

— Ні, побудемо ще трохи… Послухаємо…

— «…Слідчі органи Угорської Народної Республіки порушили проти Августа Шварца карну справу і, провівши необхідне розслідування, передали справу разом з арештованим Радянському Союзу для встановлення особи Шварца і перевірки його показань. Проведеним органами державної безпеки Союзу РСР розслідуванням встановлено, що Август Шварц насправді є Хом’яковим Миколою Івановичем, громадянином СРСР, росіянином, 1919 року народження…»

Почувши ці слова, жінка здригнулася і нестямно прошепотіла:

— Не може бути… Не може бути… Він же загинув!..

— «У районі Ростова-на-Дону рядовий Хом’яков під час бою добровільно здався в німецький полон і, перебуваючи після цього в таборі для військовополонених, 2 вересня 1942 року дав згоду працівникові абверу, капітанові Алексу, бути агентом німецької розвідки. Отримав конспіративну кличку Продавець. Потім був направлений до полтавської розвідувально-диверсійної школи, по закінченні якої неодноразово закидався в радянський тил для проведення розвідувально-підривної роботи: у лютому 1943 року в районі Махачкали — для збору даних про пересування військових ешелонів залізницею, в березні 1943 року — для здійснення диверсії на одному з підмосковних об’єктів оборонної промисловості. В радянському тилу він діяв з фальшивими документами на ім’я Кучинського Якова Федоровича. 20 березня 1943 року він був затриманий спеціальним відділом військової частини під Москвою в розташуванні об’єктів особливого призначення. Проте тоді йому вдалося втекти з-під арешту. Деякий час жив без документів і вишукував можливості дістати їх у інших осіб. Перебуваючи з цією метою серед пасажирів Київського залізничного вокзалу міста Москви, познайомився під час обіду з громадянином Пантюхіним Іваном Івановичем, жителем Вологодської області, котрий їхав на роботу по оргнабору робітників на об’єкти промисловості Новозуївського району. Кучинський, він же Хом’яков, пригостив добряче Пантюхіна горілкою і, коли Пантюхін остаточно сп’янів, викрав у нього документи. Свідок Пантюхін сказав, що не пам’ятає, коли вони виходили з ресторану, прокинувся він уже в залі чекання і помітив пропажу документів. Напарник по випивці сказав, що у нього зникли всі гроші. Соромлячись, що залишився без документів через пиятику, Пантюхін сказав, що не буде заявляти про зникнення документів у міліцію, а просто повернеться додому. Скориставшись чужими документами, Хом’яков поїхав у Новозуївку і під виглядом Пантюхіна влаштувався на роботу на спецбудову «Луговська». Спершу працював теслею, потім — водієм вантажної машини. 22 серпня 1944 року до нього прибув агент-кур’єр німецької розвідки Матвійчук Олексій Максимович, закинутий з літака капітаном абверу Алексом. Матвійчук доставив для Продавця портативну радіостанцію, таблиці шифру, десять тисяч карбованців радянських грошей, бланки документів, а також вибухівку німецького виробництва…»

— Не може бути… Не може бути… Він же загинув…

Жінка вже не чула голосу секретаря, туман перед очима, а в тому тумані ніби Миколка маленький, бігає довкола неї, рученята простяга: «Мама, на юки…».

—