Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

Генерал кожному потиснув руку.

На аеродром вони прибули ще вдосвіта, о четвертій годині. Як і в місті, на аеродромі — жодного вогника. Світломаскування. Все довколишнє тонуло в нічній темряві. Тільки підійшовши до злітних доріжок, вони побачили ледь помітні контури літаків, а біля одного з них почули притишені голоси пожвавленої розмови.

Черговий офіцер, що їх супроводжував, відрекомендував екіпаж:

— Командир корабля Яків Іванович Незванов, — показав поглядом на майора, що саме одягав шолом. — А це Сергій Білан, стрілець-радист. — Він поплескав по плечу старшого сержанта. — Бажаю всім щасливої дороги! — Черговий козирнув і зник у темряві.

«Яків Незванов… Яків Незванов…»

Сорок другий рік… Загін спеціального призначення закидали в глибокий тил ворога. Ось так само назвали тоді прізвище Незванова. Він мусив провести літак до партизанської бази. Летіли через лінію фронту. Потрапили під обстріл німецьких зеніток. Яків Незванов був тяжко поранений — осколком пошкодило плече, на лівій щоці — рана, кров швидко просочувалась крізь гімнастерку. Ковальченко зазирнув до кабіни, побачив те все і не знав, як зарадити, навіть на слово не спромігся першої миті. А пілот усміхнувся, затискаючи долонею рану на щоці, і сказав:

«Дотягнемо!»

Треба зробити перев’язку. Ковальченко дістав із своєї сумки бинт, але капітан рішуче відсторонив його, показуючи поглядом на люк:

«Я все зроблю сам. Тобі пора! Приготуйся!»

Сергій Іванович розумів, що, можливо, поранений капітан не зможе зробити посадку, коли повернеться на наш аеродром. Вони розлучалися тоді мов навіки. Але обидва намагалися не думати про це. В кожного своє завдання. Війна…

І ось раптом кажуть — Яків Незванов. Невже це він? Сергій Іванович придивився і побачив на лівій щоці майора великий шрам. Так, це він!

— Живий! Скільки років не бачились?!

Ковальченко міцно обняв майора, а той вдивлявся в обличчя підполковника:

— Знайомий… Але… Може, нагадаєте? Ні-ні! Сам згадав! Сорок другий рік…Спецзагін імені Щорса.

— Точно. Ви мене закидали в тил. Як ви тоді дотягли?

— На зворотній дорозі також не поталанило… Геть розбили літак, довелося приземлитися на парашуті. Добре, що хоч вітер був у наш бік. Потім госпіталь. Опісля потрапив до бомбардувальників, літав на Берлін, знову був поранений. А ви як?

— Воюю, Якове Івановичу… по цей бік фронту.

Незванов все зрозумів, тож нічого не запитував, лише мовив співчутливо:

— Так, роботи вам вистачає…

За далеким обрієм жеврів світанок.

— Заходьте до літака, товариші.

Вони зробили посадку далеко за межами обласного центру.

Літак торкнувся колесами землі і, підскакуючи, покотився полем по хирлявій траві, вишаруваній осінніми вітрами, нарешті зупинився.

Лейтенанта Ромашкіна Сергій Іванович пізнав відразу, побачивши здалеку через ілюмінатор знайому постать: високий, довгоногий, лівою рукою постійно поправляє картуза, а кроки великі, сягнисті — поспішає до літака.

З Петром Ромашкіним підполковник Ковальченко познайомився давно, ще до війни вони приятелювали. Цибатий, трохи кумедний хлопець ніби випромінював якусь енергію, усім було з ним легко й весело. Далеко не атлетичної будови, Петро мав, проте, в руках фантастичну силу. Колись під Ростовом вони разом з Ковальченком брали участь у знешкодженні одного з ватажків гітлерівської резидентури. Ромашкін тоді відзначився: він голіруч полонив озброєного ворога. Був нагороджений.

— Давні знайомі! — посміхнувся Сергій Іванович, виходячи з літака. — По нас приїхав?

Ранковий прохолодний вітерець куйовдив волосся, приємно лоскотав обличчя.

— По вас. Он машина стоїть. По конях!

…Начальник обласного Управління держбезпеки, кругловидий полковник з чорними бровами на вилицюватому обличчі, зустрів їх майже розчулено:

— Нарешті, дорогі мої! — кинувся назустріч з обіймами. — Ви навіть не уявляєте, як ми раді вашому приїздові.

В Управлінні не вистачало оперативних працівників: багато людей загинуло при виконанні бойових завдань, дехто після поранення ще був у госпіталях. А молоде поповнення не мало достатнього досвіду.

— Скажу відверто: навіть нікого було послати на об’єкт «Луговська». Довелося відкликати з опергрупи слідчого і просити йому на допомогу працівника прокуратури.

Годинник на стіні пробив десяту годину ранку.

— Переходимо до справи. Загальну обстановку вам змалював Віктор Іванович, заступник наркома державної безпеки. До речі, він дзвонив, цікавився, чи ви вже прибули на місце. Я зараз повідомлю вам щойно отримані дані.

Полковник узяв указку і підійшов до карти.

— Ось тут, у лісовому масиві, за десять кілометрів від Новозуївки, приблизно ось із цього квадрата, о п’ятій ранку виходив в ефір короткохвильовий передавач. Сеанс радіопередачі тривав кілька хвилин. На місце виїхала наша група, яку очолив капітан Войнов. І ще одне важливе повідомлення: із сусіднього Пригірського району повідомили, що в селі Соснівці, розташованому на південному заході лісового масиву, вчора з’явилося троє озброєних автоматами людей, одягнених у форму військовослужбовців Червоної Армії. Один із них — старшина, двоє — солдати. Вони казали, що ніби відстали від своєї частини і тепер змушені добиратися до фронту «на перекладних». У селі зупинилися, щоб поїсти. Селяни нагодували їх, зібрали навіть у дорогу продукти, хто що міг, і ті пішли через лісу бік автотраси. Хто вони? Навряд, щоб то були наші військовослужбовці. Якби вони справді відстали від своєї частини, то наздоганяли б її залізницею, де є комендатури, які максимально допомагають транспортом і продовольством. А ці троє чомусь опинилися в глухому селі. Можливо, це диверсанти. Можливо, перевдягнені бандити ОУН збирали для банди харчі. В усьому цьому ми мусимо розібратися.

Полковник поставив указку до стіни.

— Якщо є питання, товариші, то будь ласка.

— Скажіть, а текст перехопленої радіограми ще не розшифрували? — запитав Сергій Іванович.

Полковник скрушно хитнув головою.

— На жаль… Безумовно, якби ми знали текст передачі, тоді можна було б міркувати і про характер діяльності ворога. Але