Небезпечне відрядження - Петро Поплавський

— Чи не зафіксовані польоти ворожих літаків над територією області перед появою невідомих військових у селі Соснівці? — запитав майор Короленко.

— Ні. — Полковник сів за стіл. — Але треба мати на увазі, що диверсанти могли перейти лінію фронту, а потім пробралися в наш тил якимось транспортом чи навіть пішки. Трапляється всяке… Востаннє ми помічали появу німецького Ю-252 над територією району рівно місяць тому. Тоді була закинута в наш тил розвідувально-диверсійна група також із трьох чоловік. Але нині ця група нами вже ліквідована.

По деякій паузі полковник запитав:

— Завдання зрозуміле?

Всі підвелися.

— Разом з вами, Сергію Івановичу, на місце вибуху поїдуть оперативний уповноважений Черненко і ваш слідчий, — вів далі полковник. — Там працюють зараз співробітники Управління: слідчий лейтенант Миронов і оперуповноважений лейтенант Корольчук. Вони будуть під вашим керівництвом, Сергію Івановичу. А ви, товариші, — полковник обернувся до оперативних працівників, — виїдете трохи згодом у складі нової оперативної групи. Щасливої дороги! Пробачте, ледве не забув… Ви снідали? — І, не чекаючи відповіді, полковник підняв телефонну трубку, набрав номер, викликав когось, назвавши на ім’я: — Видайте все сухим пайком, Степане. Дорога не близька. І забезпечте пристойним транспортом.

Виділили їм старезний непоказний «віліс», переданий Управлінню із якоїсь військової частини. Машина була така пошарпана, що не треба було мати буйну фантазію, аби уявити, скільки фронтових доріг вона оббігала, доки перейшла на тилову службу. Але і тут доводилося старому «вілісу» вскакувати вище халяв, як і на фронті.

— Це ось у Соснівці. — Водій показав на кульові пробоїни в лівих дверцятах. — У засідку потрапили. Але він у нас молодець, бігає, як молодий. Ще послужить, — вмощуючись за кермо, казав Микола Чорнуха.

Підполковник Ковальченко знав цього молодого енергійного хлопця і був радий, що саме він сидить зараз за кермом. До війни Микола Чорнуха був шофером голови облвиконкому. А коли область окупували фашистські війська, пішов до партизанського загону. Чорнуха добре знав довколишні місця й місцевих людей.

— Як живеться? — запитав його Сергій Іванович.

— Живемо-поживаємо, добро наживаємо, — відповів шофер своєю улюбленою приповідкою.

— Не одружився?

— Діло неспішне, товаришу підполковник.

— Дивись, доки збиратимешся, наречену вкрадуть.

— Моє щастя на мене чекає, — посміхнувся Чорнуха й натиснув на стартер.

…Місто ще не одужало після війни: зруйновані будинки, стіни пробиті снарядами, спалені автомашини, повсюди ящики з-під боєприпасів, руїни. Все нагадувало про тяжкі, запеклі бої.

Вони проїздили містечко за містечком і скрізь бачили лише одне — руїни.

Уже надвечір, залишивши позаду понад сто кілометрів, повернули праворуч. Проїхавши трохи полем, «віліс» скотився з гірки й зупинився на галявині біля невеликого озерця. На тому березі — густий ліс. Ковальченко витягнув із планшета карту і довго її роздивлявся.

— Десь із цього квадрата вели радіопередачу, — мовив тихо, наче сам до себе.

Водій під’їхав ближче до води. Зграя диких качок піднялася з очеретів і полетіла. Підполковник Ковальченко підніс до очей бінокль, а Микола Чорнуха, мов перепиняючи його, голосно мовив:

— Там Соснівка, — і показав рукою. — Там, за лісом, Новозуївка… Мотор глушити?

— Глуши… Перекусимо і трохи відпочинемо.

— О, в цьому щось є! — Кремезний засмаглий лейтенант Черненко звівся в машині і відразу вистрибнув, мов пружина його викинула. — Великий Маркс казав, що, перш ніж займатися філософією, треба добре поїсти. — Черненко посміхнувся, дістав з машини свій речовий мішок, розстелив на траві плащ-намет і почав «готувати стіл».

— Звідки цитата? Який том? Яка сторінка? — в тон йому мовив Сергій Іванович.

— Чого не знаю, того не знаю… Це я в університеті колись чув, професор на лекції жартував… Але дозвольте мені спершу поплавати, товаришу підполковник, — мовив Черненко.

— А в цьому озері можна купатися? — звернувся Ковальченко до шофера, котрий порпався у моторі.

— Можна, — відповів той, не підводячи голови.

Черненко швидко роздягнувся й шубовснув у воду, а Ковальченко і Нероденко сіли до імпровізованого столу.

— Чому засумував, Миколо Петровичу? — Капітан був на голову вищий за підполковника, широкоплечий, стрункий, з красивим обличчям, хоч і покрапленим густо ластовинням. — Що тебе мучить?

— Нічого, Сергію Івановичу, — відказав капітан втомлено. — Просто дочку згадав…

— Скільки це їй?

— Шість з половиною… Цікава така… А я з відряджень не вилажу… Товаришує із сусідським хлопчиком, Ігорком. Йому п’ять років минуло, — повеселів капітан. — Якось підходить вона до мене й каже так серйозно, мов доросла: «Тату, я думаю, що пора мені з Ігорком одружуватись, бо скоро я з школу піду, і тоді буде ніколи цим займатися».

— Он як… — Сергій Іванович розсміявся. — Дівчинка. В неї одруження на думці…

— Сергію Івановичу! — раптом крикнув Чорнуха. — Чуєте?!

Приклавши долоню до вуха, він якусь мить прислухався, перевіряв сам себе.

— Точно! Там іде бій! Це, мабуть, наша опергрупа!

— Заводь машину!

— Черненко! На берег! Чуєш?! В машину!

Вони швидко і водночас обережно їхали в глиб лісу. Нарешті зупинилися. За кількасот метрів у лісовій гущавині ішов бій. Люди в радянській військовій формі, перебігаючи від дерева до дерева, стріляли один в одного з автоматів, гвинтівок, пістолетів… Всі були в радянській формі, і тому було майже неможливо розібрати, де свої, а де ворог. Проте за якусь мить Микола Чорнуха вигукнув:

— Наших відтісняють… — Він напружено вдивлявся у постаті людей. — Це капітан Войнов зі своєю групою… Так… Я впізнаю їх…

Озброївшись гранатами, всі кинулись на допомогу, заходячи з правого флангу. Нероденка з кулеметом послали вперед, аби він зупинив можливий лобовий прорив ворога. Чорнуха мусив непомітно зайти з тилу й закидати ворога гранатами.

— Тримайся,