Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Радійте, йомени: гніздо тиранів зруйноване! Тягніть здобич на збірне місце, до дуба біля Оленячого пагорба: на світанку ми чесно розділимо все між собою та нашими гідними союзниками, що допомогли нам учинити цю велику справу помсти.

Коли ранкове сонце опромінило галявини дубового лісу, розбійники зібралися навколо заповітного дуба біля Оленячого пагорба. Вони провели ніч, підкріплюючи свої сили після вчорашньої облоги: одні — вином, інші — сном, а багато було таких, хто слухав чи сам розповідав про різні події бою або підраховував здобич, що надійшла після перемога до розпорядження їхнього ватажка.

Здобич ця була дуже вагома. Хоча чимало добра згоріло під час пожежі, безстрашні молодці все-таки награбували безліч срібного посуду, дорогої зброї і розкішного одягу. Однак ніхто з них не намагався самовільно привласнити собі хоча б найменшу частину здобутого.

Локслі посів своє місце — трон із дерну, споруджений під сплетеними гілками величезного дерева, а його лісові піддані стовпилися навколо. Він показав Чорному Лицареві на місце праворуч від себе, а ліворуч всадовив Седрика.

— Вибачте мені мою сміливість, шляхетні гості, — сказав він, — але в цих нетрях я володар: це моє царство, і мої відважні васали були б поганої думки про мою могутність, якби я надумав у межах своїх володінь віддати владу комусь іншому… Але де ж наш капелан? Куди подівся куций чернець? Християнам пристойно почати діловий день з ранкової молитви.

Виявилось, що ніхто не бачив паламаря з Копменхерста.

— Помагай Бог! — сказав ватажок розбійників. — Сподіваюсь, що наш веселий чернець спізнився тому, що трішки пересидів, розмовляючи з флягою вина. Хто його бачив після падіння замку?

— Я, — відгукнувся Мірошник. — Я бачив, як він порався коло дверей одного підвалу і клявся усіма святими, що спробує, які в барона Фрон де Бефа гасконські вина.

— Ну, — сказав Локслі, — нехай же святі, скільки їх не є, охоронять його від спокуси там напитись. Як би він не загинув під руїнами замку. Мірошнику, візьми із собою загін людей та йди туди, де ти його бачив востаннє. Полийте водою із рову розпечене каміння. Я ладен розібрати руїни по камінцю, аби тільки не втратити мого куцого ченця.

Хоча кожному хотілося бути присутнім при розподілі здобичі, бажаючих виконати доручення ватажка знайшлося чимало. Це показувало, наскільки всі вони були прихильні до свого духівника.

— А ми тим часом візьмемося до діла, — сказав Локслі. — Як тільки піде поголоска про нашу сміливу справу, загони де Брасі, Мальвуазена та інших союзників барона Фрон де Бефа почнуть нас розшукувати, і нам краще мерщій забратися з цієї місцевості… Шляхетний Седрику, — продовжував він, звертаючись до Сакса, — здобич поділено, як бачиш, на дві купи: вибирай, що тобі сподобається, для себе і своїх слуг, учасників нашого спільного бою.

— Добрий йомене, — відповів Седрик, — серце моє засмучене сумом. Немає більше шляхетного Ательстана Конінгсбурзького, останнього нащадка блаженного Едуарда Сповідника. Разом із ним загинули надії, котрим ніколи більше не здійснитись. Леді Ровена побажала повернутися до Ротервуда, і необхідно провести її під охороною сильного загону озброєних слуг. Отож мені слід було раніше відбути з цих місць. Але я чекав не здобичі — ні я, ні будь-хто з моїх людей не доторкнеться до неї! Я чекав тільки можливості подякувати тобі і твоїм хоробрим товаришам за збереження нашого життя і честі.

— Як же так, — сказав Локслі, — ми зробили щонайбільше тільки половину справи. Якщо тобі самому нічого не потрібно, то візьми хоч що-небудь для твоїх ілч-ідіи і прихильників.

— Я досить багатий, щоб нагородити їх зі своєї скарбниці, — відповідав Седрик.

— А інші, — втрутився Вамба, — були настільки розумні, що самі себе нагородили. Не голіруч пішли. Адже не всі ходять у ковпаках дурнів.

— І добре зробили, — сказав Локслі. — Наші статути обов'язкові тільки для нас самих.

— А ти, мій бідолахо, — сказав Седрик, обернувшись та обійнявши свого блазня, — як мені нагородити тебе, що не побоявся віддати своє тіло кайданам і смерті заради мого порятунку? Усі мене залишили, лише бідний блазень зостався мені вірним.

Коли суворий тан вимовляв ці слова, в очах у нього стояли сльози — такого прояву почуття не могла викликати навіть смерть Ательстана.

— Що ж це таке? — сказав блазень, вириваючись із обіймів свого хазяїна. — Ти платиш за мої послуги солоною водою? Отак і блазню доведеться плакати за компанію. А як же він жартуватиме? Слухай-но, дядечку, якщо справді хочеш зробити мені приємність, прости, будь ласка, мого приятеля Гурта за те, що він украв один тиждень служби в тебе і віддав його твоєму синові.

— Простити його! — вигукнув Седрик. — Не тільки прощаю, але й нагороджу його. Гурте, ставай на коліна!

Свинопас миттєво підкорився.

— Ти більше не раб, — промовив Седрик, доторкнувшися до нього жезлом, — віднині ти вільна людина і можеш проживати в містах і поза містами, у лісах і в чистому полі. Дарую тобі ділянку землі в моєму Уолбругемському володінні, прийми її від мене і моєї родини на користь твою і твоєї родини відтепер і назавжди, і нехай Бог покарає всякого, хто буде тому противитись.

Уже не раб, а вільна людина і землевласник, Гурт схопився на рівні ноги