Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

двір замку, де відбувалась остання сутичка. Тут був гордовитий Буагільбер, верхи на коні, оточений купкою кінних і піших захисників замку, що згуртувалися навколо свого знаменитого вождя. Підйомний міст за розпорядженням тамплієра було спущено, але обложники вже встигли його зайняти. Стрільці, котрі дотепер тільки здаля обстрілювали цю частину замку, як тільки побачили пожежу і помітили, що спускають підйомний міст, кинулися до воріт, щоб перешкодити втечі захисників і забезпечити собі частку здобичі перш, ніж замок встигне згоріти. Водночас частина обложників, що прорвалася з боку передового укріплення, щойно проникла у двір і люто нападала на уцілілих захисників, які таким чином зазнали нападу і спереду і з тилу.

Запалені відчаєм і підбадьорені прикладом свого безстрашного вождя, останні захисники замку билися з особливою мужністю; вони були нечисленні, але добре озброєні, і їм удалося кілька разів відтіснити юрбу обложників, яка на них напирала. Ревека, посаджена на коня одного із сарацинських невільників Буагільбера, знаходилася в самій середині його маленького загону, і тамплієр весь час піклувався про її безпеку, тримаючи перед нею свій трикутний сталевий щит. Час від часу він полишав її, вискакував уперед, вигукуючи бойовий клич, кидав на землю кілька передових бійців із числа нападників і негайно повертався до Ревеки.

Ательстан, котрий, як відомо читачеві, був великий ледар, але не боягуз, побачивши на коні жіночу постать, яку так ревно охороняв лицар Храму, подумав собі, що це леді Ровена.

— Клянуся душею святого Едуарда, — вигукнув він, — я відніму її в цього зарозумілого лицаря, і він умре від моєї руки!

— Що ви робите? — заволав Вамба. — Стривайте! Клянуся моїм брязкальцем, що це зовсім не леді Ровена. Ви подивіться, яке в неї довге чорне волосся. Ну, якщо ви не вмієте відрізнити чорне від білого, можете бути вождем, а я вам не почет. Та на вас і панцира немає. Подумайте, хіба ж шовкова шапка вистоїть проти сталевого меча? Deus vobiscum, доблесний Ательстане! — завершив він свої умовляння, випустивши поли камзола, за які намагався утримати сакса.

Ательстан миттю схопив із землі палицю, що випала з рук умираючого бійця, і, розмахуючи нею, кинувся до загону тамплієра, кожним ударом збиваючи з ніг то того, то іншого із захисників замку. Опинившися незабаром за два кроки від Буагільбера, він голосно крикнув йому:

— Повертай назад, віроломний тамплієре! Віддавай негайно ту, котрої ти не гідний торкнутися! Повертай, кажуть тобі, розбійник і лицемір із розбійницького ордену!

— Пес! — вимовив Буагільбер. — Я покажу тобі, що значить богохулити проти священного ордену лицарів Сіонського Храму!

Він повернув коня і, змусивши його здійнятися дибки, підвівся на стременах, а в ту мить, коли кінь опускався на передні ноги, завдав Ательстанові нищівного удару мечем по голові.

Правду говорив Вамба, що шовкова шапка не захистить від сталевого меча. Дарма Ательстан намагався відбити удар своєю обкутою залізом палицею. Гострий меч тамплієра розрубав її, мов тростину, і обрушився на голову нещасного сакса, котрий як мертвий упав на землю.

— А! Босеан! — вигукнув Буагільбер. — Ось як ми розправляємося з тими, хто ображає лицарів Храму. Хто хоче врятуватись — за мною!

І, кинувшись через підйомний міст, він, скориставшись із замішання, спричиненого падінням Ательстана, розсіяв стрільців, котрі намагалися його зупинити. За ним поскакали сарацини і чоловік п'ять-шість воїнів, що встигли скочити на коней. Відступ тамплієра був тим небезпечнішим, що ціла хмара стріл полетіла слідом за ним та його загоном. Йому вдалося дістатися передньої вежі, якою Моріс де Брасі мусив оволодіти, відповідно до їх первинного плану.

— Де Брасі! — закричав Буагільбер. — Де Брасі, чи ти тут?

— Тут, — відгукнувся де Брасі, — але я полонений.

— Чи можу я тебе виручити? — запитав тамплієр.

— Ні, — відповідав де Брасі, — я здався на милість переможця і дотримаю свого слова. Рятуйся сам. Сокіл прилетів. Іди геть з Англії, за море. Більше нічого не смію тобі сказати.

— Добре, — сказав лицар Храму, — залишайся, якщо хочеш, але пам'ятай, що і я додержав свого слова. Які б соколи не прилітали, гадаю, що від них можна заховатися в прецепторії[46] Темплстоу, — туди я і вирушу, мов чапля у своє гніздо.

Сказавши це, він поскакав далі, а за ним — його загін.

Після від'їзду тамплієра ті із захисників замку, кому не вдалося втекти разом із ним, продовжували чинити запеклий опір обложникам, не сподіваючись на пощаду. Вогонь швидко поширювався по всій будівлі. Раптом Ульріка, винуватиця пожежі, з'явилася на верхівці однієї з бічних веж, немов якась давня фурія[47], і голосно заспівала пісню, схожу на ті, яких за часів язичництва виспівували саксонські скальди[48] на полях битв. Її розпатлане волосся довгими пасмами розвівалося навколо голови, божевільний захват помстою блищав у її очах.

Нестримне полум'я здолало тепер усі перешкоди і знялося до вечірніх небес одним величезним вогняним стовпом, який було видно здалеку. Одна за одною обрушувалися високі вежі; палаючі дахи і балки летіли вниз; ті, що бились, були витиснені з двору замку. Деякі з» переможених, які лишилися живими, розбіглися по сусідніх лісах. Переможці із неабияким здивуванням і навіть із страхом дивилися на пожежу. Несамовита постать саксонки Ульріки ще довго виднілася на верхівці обраного нею п'єдесталу. Вона з криками дикого торжества змахувала руками, немов володарка пожарища, нею запаленого. Нарешті і ця вежа із жахливим тріском звалилась, і Ульріка загинула в полум'ї, яке знищило її