Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

оцей єврей-собака, що здався мені в полон на милість переможця. Я ледве встиг вихилити склянку вина для підкріплення сил і збирався разом із бранцем вилізти з підвалу, як раптом почувся жахливий гуркіт, наче ударив грім. Це обвалилась одна з крайніх веж, і уламками завалило вихід з підвалу. Тут стали валитися одна вежа за іншою, і я подумав — не жити мені більше на світі. У моєму званні непристойно вирушати на той світ у товаристві єврея, ну я і замахнувся алебардою, щоб провалити йому голову, та пожалів його сивину. Тоді відклав я бойову зброю, узявся за духовне і став навертати єврея до християнської віри. Цілу ніч пояснював я йому значення таїнств і зовсім знесилів, бо якщо я і присьорбував зрідка по ковточку вина для підкріплення, то це можна не брати до уваги. От Гілберт і Віббальд — свідки. Вони скажуть, у якому вигляді мене знайшли, адже я зовсім знесилів.

— Аякже, — сказав Гілберт, — ми й справді свідки. Коли ми розгребли щебінь і за допомогою святого Дунстана відшукали хід у підвал, барило з вином виявилося напівпорожнім, єврей напівмертвим, а чернець майже зовсім знесилів, як він і говорить.

— Брешеш, негіднику! — заперечив ображений чернець. — Ти сам зі своїми товаришами і випив усе барило. А я — хай буду я єретиком, коли не беріг це вино для нашого начальника! Але це не біда. Головне, що я навернув єврея, і він розуміє все, що я йому говорив.

— Слухай-но, єврею, — спитав Локслі, — чи це правда? Чи дійсно ти відмовився від своєї віри?

— Пощадіть мене, милосердний пане! — сказав єврей. — Ані слівця не розчув я з усього, що поважний прелат говорив мені протягом цієї жахливої ночі! На жаль, я так мучився і страхом, і сумом, і горем, що якби навіть святий праотець Авраам прийшов повчати мене, я й тоді б залишився глухим до його голосу.

— Брешеш, єврею, адже сам знаєш, що брешеш! — сказав чернець. — Хіба ти не пам'ятаєш, як обіцяв віддати весь свій статок нашому святому ордену?

— Клянуся Богом, ласкаві добродії, — вигукнув Ісаак, — ніколи мої вуста не вимовляли такої обітниці! Я бідний, старий жебрак, боюсь, що тепер навіть і бездітний! Згляньтесь на мене, відпустіть мене!

— Ні, — підхопив пустельник, — якщо ти відмовляєшся від обіцянки, яку дав на користь святої церкви, то підлягаєш найсуворішому покаранню.

Сказавши це, він підніс алебарду і збирався гарненько стукнути нещасного єврея, але Чорний Лицар заступився за старого і тим самим повернув гнів святого отця на власну особу.

— Клянуся святим Фомою з Кента, — закричав паламар, — я тебе відучу втручатися не в своє діло, сер Ледар!

— Ну-ну, — сказав лицар, — навіщо ж на мене гніватись? Адже ти знаєш, що я заприсягся бути тобі другом і товаришем.

— Нічого я не знаю, — відповів чернець, — а хочу з тобою битися, бо ти базіка й нахаба.

— Як же так, — заперечив лицар, якому, очевидно, подобалось дратувати свого недавнього хазяїна, — невже ти забув, що заради мене добровільно порушив обітницю помірності й посту?

— Чи знаєш ти, друже, — мовив пустельник, стискуючи свого здоровенного кулака, — що я зараз заціджу тобі у вухо!

— Таких дарунків я не приймаю, — одказав лицар. — Зате можу взяти в тебе ляпас у позичку. Будь ласка, тільки я тобі відплачу з такими відсотками, яких і твій бранець ніколи не бачив.

— А от подивимось, — сказав чернець.

— Стривай! — закричав Локслі. — Що ти це затіяв, шалений ченче! Сваритися під нашим заповітним деревом?

— Це не сварка, — заспокоїв його лицар, — а просто дружній обмін люб'язностями. Ну, ченче, бий як умієш. Я встою на місці. Подивимось, чи встоїш ти.

Пустельник оголив свою жилаву руку по самий лікоть і щосили вдарив лицаря кулаком по вуху. Такий ляпас міг би звалити здорового бика, але супротивник його залишився нерухомим, мов стрімчак. Голосний крик схвалення зірвався з вуст йоменів, що стояли навколо: кулак паламаря став приказкою між ними.

— Бачиш, ченче, — сказав лицар, знімаючи свою залізну рукавичку, — в мене на руці не буде нічого. Тримайся!

— Genam meam dedi vapulatori — тобто підставляю щоку мою тому, хто б'є, — мовив чернець, — і я наперед кажу тобі: якщо ти зрушиш мене з місця, я дарую тобі весь викуп за єврея.

Так говорив чернець, набравши гордого й зухвалого вигляду. Але від могутнього удару лицаря він стрімголов полетів на землю, на превеликий подив усіх глядачів. Однак чернець одразу підвівся, не виявивши ні гніву, ні засмучення.

— Знаєш, братику, — сказав він лицарю, — при такій силі треба бути обережнішим. Як я буду тепер обідню служити, коли ти мені щелепу зламав? Та ось тобі моя рука на знак того, що обмінюватися з тобою ляпасами я більше не буду: це мені невигідно.

Після того як змагання силами між паламарем із Копменхерста і Чорним Лицарем завершилося явною перемогою останнього, ватажок розбійників наказав Ісаакові подумати над тим, який викуп він може запропонувати за своє звільнення, і сказав, що тепер він збирається допитати іншого полоненого.

— А чи багато вдалося захопити людей Фрон де Бефа? — спитав Чорний Лицар.

— Жодного, хто міг би дати за себе викуп, — відповів Локслі. — Спіймали кількох боягузливих негідників, так ми їх відпустили на волю — нехай шукають інших господарів. Адже ця купка наброду загалом не варта й мідяка. Той полонений, про якого я згадав, більш цінна здобич: цей жевжик[49] чернець, певно, їхав до