Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Він і так твій, — сказав Локслі, — і це для нього велике щастя. Інакше висіти б йому на найвищому сучку цього дерева, а навколо ми повісили б його вільних дружинників, яких удалося б спіймати. Але він твій бранець, і тому я його не чіпатиму, навіть якби він перед цим убив мого батька.

— Де Брасі, — сказав Чорний Лицар, — ти вільний! Іди! Той, хто взяв тебе в полон, гребує помстою за минуле. Але надалі будь обережним, бережись, як би не зазнати гіршої долі. Кажу тобі, Морісе де Брасі, бережись!

Де Брасі мовчки низько вклонився, і, коли повернувся, щоб іти, всі йомени стали осипати його прокльонами та глузуванням. Гордий лицар зупинився, повернувся до них обличчям, схрестив руки на грудях, випрямився на весь свій зріст і вигукнув:

— Мовчати, собаки! Тепер загавкали, а коли полювали оленя, то не зважувалися підійти! Де Брасі нехтує вашим осудом і не шукає ваших похвал. Забирайтеся назад у свої лігвища й нетрі, підлі грабіжники! Мовчати, коли говорять шляхетні лицарі!

Якби ватажок йоменів не поквапився втрутитись, через цю недоречну витівку на Моріса де Брасі посипалася б хмара стріл. Тим часом де Брасі схопив за повід одного з осідланих коней, які були виведені зі стаєнь барона Фрон де Бефа і становили, мабуть, найкоштовнішу частину награбованої здобичі, миттю скочив на нього і поскакав у ліс. Коли сум'яття, викликане цією подією, трохи вщухло, ватажок розбійників зняв зі своєї шиї багатий ріг і перев'язь, що дісталися йому на змаганні стрільців поблизу Ашбі.

— Шляхетний лицарю, — звернувся він до Чорного Лицаря, — якщо не гребуєте прийняти в дарунок мисливський ріг, що побував у вжитку в англійського йомена, прошу вас носити його на згадку про доблесні ваші подвиги. А якщо знадобиться вам дружня допомога, ви тільки засурміть у цей ріг ось так: «Уо-хо-хо-о!» — і дуже можливо, що негайно з'явиться вам допомога.

Тут він кілька разів поспіль просурмив сигнал, доки лицар не запам'ятав його.

— Велике спасибі за подарунок, відважний йомене! — мовив лицар. — Кращих помічників, ніж ти і твої товариші,' я й шукати не стану, як би скрутно мені не було.

Він узяв ріг і, у свою чергу, просурмив той самий сигнал так, що по всьому лісі пішов відгомін.

— Добре ти сурмиш, дуже чисто в тебе виходить, — схвально сказав Локслі. — Б'юся об заклад, що ти на своєму віку постріляв чимало дичини. Друзі, гарненько запам'ятайте цей заклик: він буде сигналом Лицаря Висячого Замка.

— Слава нашому ватажкові! — закричали йомени. — Хай живе Чорний Лицар Висячого Замка! Нехай скоріше нас покличе, і ми доведемо, що раді служити йому!

Нарешті Локслі почав розподіл здобичі і зробив це з похвальною безпристрасністю. Десяту частку всього добра відрахував на користь церкви та на богоугодні справи; ще одну частину виділили у своєрідну громадську скарбницю; іншу частину — на частку вдів і сиріт убитих, а також на панахиди за упокій душі тих, що не залишили після себе родини. Решту розподілили між усіма членами загону відповідно до їх стану та заслуг. Чорний Лицар дивувався тому, як ці люди, що стояли поза законом, зуміли встановити у своєму середовищі такий справедливий і строгий порядок, і все, що він бачив, підтверджувало його високу думку про безпристрасність і справедливість їхнього проводиря.

Кожен забрав свою частку здобичі; скарбник з чотирма рослими йоменами переніс усе призначене для загальної скарбниці в якесь потаємне місце; але все добро, відраховане на церкву, залишилося недоторканим.

— Хотілося б мені знати, — сказав Локслі, — що сталося з нашим веселим капеланом. Раніше ніколи не траплялось, щоб він був відсутній, коли треба було благословити трапезу чи поділити здобич. Це його справа — розпорядитися десятою часткою нашої здобичі. Боюся, не бачити нам більше нашого веселуна.

— Я б щиро пошкодував про це, — сказав Чорний Лицар, — я у нього в боргу за гостинність і за веселу ніч, проведену в його келії. Ходімо назад, до руїн замку; можливо, там щось довідаємося про нього.

Тільки він вимовив ці слова, як голосні вигуки йоменів сповістили про наближення того, про кого вони турбувались. Богатирський голос ченця було чутно ще здаля.

— Розступіться, діти мої! — кричав він. — Ширше дорогу вашому духівникові та його бранцеві! Нумо, ще раз! Привітайтеся голосніше! Я повернувся, мій шляхетний вождю, як орел із здобиччю в пазурах.

І, прокладаючи дорогу крізь юрбу під загальний регіт, чернець наблизився до дуба. В одній руці він тримав важкий бердиш, а в другій — вуздечку, кінець якої був обмотаний навколо шиї нещасного Ісаака. Бідний єврей, зігнутий горем і жахом, насилу тягся за переможним ченцем.

— Де ж Аллен-менестрель, щоб оспівати мої подвиги в баладі чи хоч баєчку скласти? їй-богу, цей блазень завжди плутається під ногами, коли йому нема чого робити, а от коли він потрібен, його й на згадку немає!

— Куций ченче, — сказав проводир, — ти, здається, зранку промочив собі горлянку? Скажи, будь ласка, кого це ти підчепив?

— Клянуся святим Дунстаном, — сказав пустельник, — знайшов я його в такому місці, де думав знайти дещо краще за нього. Я спустився в підвали подивитись, чи не можна врятувати якесь добро. Схопив я барило іспанського вина і пішов кликати на допомогу якнайбільше народу. Але де ж розшукаєш оцих ледацюг? Звісно, їх ніколи не знайдеш, коли треба вчинити добру справу. Раптом бачу міцні двері. Еге ж, подумав я, ось, мабуть, де найдобріші вина — вони в окремій схованці. А переляканий кравчий, мабуть, утік, залишивши ключ у замку. Я ввійшов до схованки, а там зовсім нічого немає. Тільки іржаві ланцюги валяються та