Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
— Уілфред Айвенго, — вигукнув Чорний Лицар, — у полоні і гине! Якщо хоч один волос на його голові обпалить вогнем, усі мешканці замку відповідатимуть мені за це життям. Покажи, в якій він кімнаті.
— Ось там кручені сходи, — сказав де Брасі. — Зійди нагору, вони ведуть до його кімнати… Якщо хочеш, я проведу тебе, — додав він покірним тоном.
— Ні, іди до вежі й очікуй моїх розпоряджень. Я тобі не довіряю, де Брасі.
Упродовж цієї сутички й наступної короткої розмови Седрик на чолі загону відтіснив воїнів де Брасі, які розгубилися й удалися в розпач; деякі з них просили пощади, інші марно намагалися чинити опір, а чимало кинулося бігти до внутрішнього двору. Сам де Брасі звівся на ноги і сумним поглядом проводив свого переможця.
— Він мені не довіряє! — прошепотів він. — Та хіба я вартий його довіри?
Він підняв меч, що валявся на підлозі, зняв шолом на знак покірності і, перейшовши через рів, віддав свого меча йоменові Локслі.
Пожежа тим часом розгорялася дедалі сильніше; відблиски її поступово проникли в кімнату, де Ревека доглядала за пораненим Айвенго. Шум битви, що відновилась, розбудив його від короткого сну. На його пристрасне прохання турботлива доглядальниця знову зайняла місце біля вікна, щоб спостерігати за ходом боротьби і повідомляти, що робиться під мурами, але вона нічого не могла розібрати, бо все заволокло якимось сморідним туманом. Нарешті дим чорними клубами ввірвався в кімнату, потім, попри оглушливий шум бою, почулися крики: «Води, води!» — і вони зрозуміли, що їм загрожує нова небезпека.
— Замок горить! — сказала Ревека. — Пожежа! Як нам врятуватись?
— Біжи, Ревеко, рятуй своє життя, — сказав Айвенго, — а мені вже немає порятунку.
— Я не піду від тебе, — відповідала Ревека. — Разом врятуємось або загинемо. Але, великий Боже, мій батько, батько! Яка доля спіткає його?
У цю хвилину двері розчинилися навстіж і на порозі з'явився тамплієр. Вигляд у нього був жахливий: золочений обладунок — проломлений і залитий кров'ю, а пера на шоломі частково зірвані, частково обгорілі.
— Нарешті я знайшов тебе, Ревеко! — сказав він. — Нам лишився тільки один шлях до порятунку — вставай і негайно іди за мною.
— Сама я не піду, — заперечила Ревека. — Якщо є в тебе хоч крапля милосердя, якщо твоє серце не таке жорстоке, як твоя залізна броня, — врятуй мого старого батька, врятуй цього пораненого лицаря.
— Лицар, — відповідав тамплієр із властивим йому спокоєм, — усякий лицар, Ревеко, повинен коритися своїй долі, хоча б йому довелося загинути від меча чи вогню. І яке мені діло до того, що станеться з євреєм?
— Лютий воїне, — вигукнула Ревека, — я волію радше загину-I ти В полум'ї, ніж прийняти порятунок від тебе!
— Тобі не доведеться вибирати, Ревеко, — одного разу ти змусила мене відступити, але жоден смертний не доб'ється від мене цього двічі.
З цими словами він схопив дівчину і виніс із кімнати, незважаючи на її відчайдушний лемент та погрози і прокльони, що посилав йому вслід Айвенго:
— Тамплієре, підлий пес, ганьба свого ордену! Відпусти негайно цю дівицю! Негіднику! Ти заплатиш мені за це своєю кров'ю.
— Я б, мабуть, не знайшов тебе, Уілфреде, якби не почув твого лементу, — сказав Чорний Лицар, входячи в цю хвилину до кімнати.
— Якщо ти справжній лицар, — відповідав Уілфред, — не турбуйся про мене, а біжи за тим викрадачем, врятуй леді Ровену і шляхетного Седрика.
— Усіх по черзі, — сказав Лицар Висячого Замка, — але твоя черга перша.
І, схопивши на руки Айвенго, він виніс його так само легко, як тамплієр Ревеку, добіг з ним до воріт і, доручивши свою ношу піклуванню двох йоменів, сам кинувся назад у замок.
Одна вежа була вже цілком охоплена полум'ям; вогонь стрімко виривався з усіх вікон і бійниць. Але в інших частинах замку товсті стіни й склепінчасті стелі ще опиралися дії вогню, і тут бушувала людська лють, може, страшніша й руйнівніша, ніж полум'я. Обложники переслідували захисників замку з кімнати в кімнату і, проливаючи кров, задовольняли ту жагу помсти, яка давно вже накопичилася в них разом із ненавистю до воїнів тирана Фрон де Бефа, Більшість прихильників барона захищалися до останнього подиху; деякі просили пощади, але ніхто не дістав її.
Серед цього сум'яття Седрик бігав по всьому замку, розшукуючи Ровену, а вірний Гурт, щохвилини ризикуючи життям, супроводжував свого господаря, аби відвернути удари, спрямовані проти нього. Шляхетному Саксові пощастило дістатися кімнати своєї вихованки в ту мить, коли вона вже зовсім зневірилася у можливості порятунку і, міцно притиснувши до грудей розп'яття, сиділа, очікуючи неминучої смерті. Седрик доручив Ровену піклуванню Гурта, наказавши провести її до передньої вежі, шлях куди був уже очищений від ворогів і ще не перетнутий пожежею. Покінчивши з цією справою, чесний Седрик поспішив на виручку своєму другові Ательстану. Але спритність Вамби вже забезпечила свободу йому самому та його товаришеві у нещасті, перш ніж Седрик увійшов до старовинного залу.
Коли гомін битви сповістив, що бій у самому розпалі, Вамба став щосили кричати: «Святий Георгій і дракон! Переможник святий Георгію, борони рідну Англію! Ура, наші зверху!» Щоб його лемент здавався більш страшним, він став гуркотіти іржавою зброєю, що знаходилася в залі.
Вартовий, який стояв у суміжній кімнаті, був переляканий тим, що відбувалося зовні, але ще більше злякався він шуму, вчиненого Вамбою, і, розчинивши навстіж зовнішні двері, побіг доповісти тамплієру, що ворог увірвався до старого залу. Тим часом бранці без будь-яких утруднень увійшли до суміжної кімнати, а звідти потрапили у
