Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Але нарешті настала хвилина, коли всі земні скарби стали втрачати свої принади, і серце жорстокого барона, що було не м'якшим від мірошницького жорна, сповнилося страху перед чорною безоднею майбутнього. Гарячковий стан його тіла лише підсилював болісну тривогу душі; його передсмертні години минали у боротьбі між смертельним жахом та звичною впертістю непохитної вдачі — стан безвихідний і страшний, який можна порівняти хіба що з перебуванням у тих грізних сферах, де лунають скарги без надії, де докори совісті не супроводжуються каяттям, де панує усвідомлення незбагненних мук і поряд із ним — передчуття, що немає їм ні кінця, ні вгамування!
— Куди поділися ці попи, — бурчав барон, — ці ченці, що за таку дорогу ціну влаштовують свої духовні вистави! Де тепер усі босоногі кармеліти[43], для яких старий Фрон де Беф заснував монастир Святої Анни, пограбував на користь їх свого спадкоємця, відібравши в нього стільки гарних угідь, багатих нив і вигонів? Де тепер ці жадібні собаки? Мабуть, пиячать десь або показують свої фокуси біля постелі якого-небудь підлого мужика!.. А мені, спадкоємцеві їхнього благодійника, мені, за кого вони зобов'язані молитись, ці невдячні негідники дозволяють умирати без сповіді й причащання, наче бездомному собаці. Покличте мені тамплієра: адже він теж духовна особа і може чимось зарадити. Та ні: я краще сповідаюся чорту, ніж Бріану де Буагільберу, байдужому і до раю, і до пекла. Чув я, що старі люди самі за себе моляться, таким не треба ні просити, ні підкуповувати лицемірних попів. Але я не насмілюсь.
— Ось як, Фрон де Беф сам зізнається, що чогось не сміє? — вимовив біля його постелі чийсь пронизливий голос.
Фрон де Беф був настільки вражений і сумління його було таке нечисте, що, коли почулося це запитання, йому здалося, ніби він чує голос одного з бісів, які, за марновірними поняттями того часу, обступають умираючу людину, намагаючись відвернути її від благочестивих думок про нічне блаженство. Він здригнувся, але, закликавши на допомогу звичайну свою рішучість, вигукнув:
— Хто там? Хто ти, що дерзає відгукуватися на мої слова голосом, схожим на каркання нічного ворона? Стань перед моєю постіллю, аби я міг тебе бачити.
— Я твій злий дух, Реджинальде Фрон де Беф, — відповідав голос.
— Тож покажися мені у своєму тілесному образі, якщо ти справжній біс, — мовив умираючий лицар. — Не думай, що я злякаюсь тебе. Клянуся Страшним судом, якби я міг боротися з жахами, що обступили мене тепер, як колись — із земними небезпеками, то ні рай, ні пекло не посміли б сказати, що я відступаю від боротьби.
— Думай про свої гріхи, Реджинальде Фрон де Беф, — сказав дивний, майже нелюдський голос, — думай про своє бунтарство, про користолюбство, про вбивства! Хто підбурював розпусного Джона проти сивого батька, проти великодушного брата?
— Хто б ти не був — біс, чернець чи чорт, — ти вивергаєш неправду! — вигукнув Фрон де Беф. — Не я підбурював Джона до повстання, не я один. Чому ж я один повинен відповідати за гріх, учинений півсотнею лицарів та баронів? Брехливий бісе, я зневажаю тебе! Іди геть і не смій більше з'являтись! Якщо ти смертний — дай мені померти спокійно, якщо сатана — твій час ще не настав.
— Ні, я не дам тобі вмерти спокійно, — повторив голос. — Помираючи, ти будеш думати про свої злодіяння, про стогони, що лунали в цих стінах, про кров, що всоталася в підлогу твого замку.
— Твоя ница злість мене не спантеличить! — заперечив Фрон де Беф. — Що стосується нечестивого єврея, то мій вчинок з ним був богоугодним ділом; за що ж тоді люди, що обагряють свої руки кров'ю сарацина, вважаються святими? Саксонські свині, яких я знищив, були ворогами моєї батьківщини, мого роду і мого володаря. Ха-ха! Як бачиш, не вдалося тобі мені дошкулити. Що, утік? Я змусив тебе мовчати.
— Ні, мерзенний батьковбивце, не змусив! — відповідав голос. — Подумай про свого батька, пригадай його смерть, згадай зал бенкету, де підлога була залита його кров'ю, пролитою рукою власного сина.
— Ага, — вимовив барон після досить тривалого мовчання, — ти знаєш це! Воістину ти дух зла. Я вважав цю таємницю похованою в моїх грудях і в грудях тієї, що була спокусницею й учасницею мого злочину. Іди геть, бісе, залиш мене! Відшукай саксонську чаклунку Ульріку. Вона одна могла б повідати тобі те, чого ми з нею були єдиними свідками. Іди до неї, кажу я: вона обмила його рани і надала вбитому вигляду померлого природною смертю. Іди до неї: вона спокусила мене, вона вмовила мене зробити цю мерзенну справу. Нехай же і вона зазнає тієї муки, якою я тепер мучусь, — гірше від цього не буде в пеклі.
— Вона і так уже зазнала цієї муки, — сказала Ульрика, підходячи до постелі Фрон де Бефа. — Вона давно пила з цієї гіркої чаші, але її гіркота пом'якшилася тепер, коли вона побачила, що й тобі доводиться пити з неї. Дарма ти скрегочеш зубами, Реджинальде, і погрожуєш очима, не треба стискати кулаки. Ще недавно твоя рука могла одним ударом звалити бика, а тепер вона така само слабка й безпомічна, як моя.
— Підла, люта відьмо! — скрикнув Фрон де Беф. — Так це ти прийшла знущатися з людини, яку сама ж і згубила?
— Так, Реджинальде Фрон де Беф, — відповіла вона, — це я, Ульріка, дочка вбитого Торкіля Вольфгангера, сестра його зарізаних синів. Це я прийшла вимагати
