Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Ревеко, — мовив Айвенго, — ти описуєш справжнього героя. Якщо вони не діють, то лише тому, що збирають сили або вигадують спосіб переправитися через рів. З таким начальником, яким ти описала цього лицаря, не може бути ні легкодухих побоювань, ні холоднокровного зволікання, ні відмови від сміливої справи. Клянуся честю мого дому! Клянуся світлим ім'ям тієї, кого кохаю! Я віддав би десять років життя за один день битви поруч із цим доблесним лицарем і за таке справедливе діло!

— Який жаль! — сказала Ревека, полишаючи своє місце біля вікна і підходячи до постелі пораненого лицаря. — Така нетерпляча жага діяльності, таке збудження неодмінно затримають твоє одужання!

— Ах, Ревеко, — відповідав він, — ти не можеш собі уявити, як важко людині, випробуваній у лицарських подвигах, залишатися в бездіяльності подібно до якогось ченця чи жінки, тоді як довкола інші роблять доблесні подвиги! Адже дим бою — це повітря, яким ми дихаємо! Ми не хочемо жити інакше, аніж оточені ореолом перемоги і слави! Такі закони лицарства, ми жертвуємо заради них усім, що нам дороге в житті.

— На жаль, доблесний лицарю, — мовила прекрасна єврейка, — що ж це, як не жертвопринесення демону марнославства і самоспалення перед Молохом[41]? Що буде вам нагородою за кров, яку ви пролили, за всі ваші зусилля та прикрощі, яких зазнали, за ті сльози, які викликали ваші діяння, коли смерть переломить ваші списи і випередить найшвидшого з ваших бойових коней?

— Що буде нагородою? — вигукнув Айвенго. — Як що? Слава, слава! Вона позолотить наші могили й увічнить наші імена!

— Слава? — повторила Ревека. — Невже та іржава кольчуга, що висить над темним і сирим склепом лицаря, чи та напівстерта статуя з написом, що його неосвічений чернець насилу може прочитати для повчання мандрівникові, — невже це вважається достатньою нагородою за зречення від усіх ніжних прихильностей? Чи є сила і принада в грубих віршах якогось мандрівного барда, коли можна добровільно відмовитися від мирного й щасливого життя, аби стати героєм балад, які бродячі менестрелі розспівують вечорами перед юрбою підпилих ледарів?

— Клянуся душею Херварда, — нетерпляче мовив лицар, — ти говориш, дівчино, про те, чого не можеш знати! Тобі хотілося б загасити чистий світоч лицарства, який тільки й допомагає нам розпізнавати, що є шляхетним, а що ницим. Лицарський дух відрізняє доблесного воїна від простолюдина і дикуна, він учить нас цінувати своє життя незрівнянно нижче за честь, не страшитися нічого, крім безслав'я. Ти не християнка, Ревеко, тому й не відаєш тих піднесених почуттів, які хвилюють душу шляхетної дівчини, коли її коханий робить високий подвиг, що засвідчує силу його любові. Лицарство! Та чи знаєш ти, дівчино, що воно є джерелом найчистіших і найшляхетніших прихильностей! Без нього дворянська честь була б порожнім звуком.

— Справді, — сказала Ревека, — я походжу з такого племені, яке відзначалося хоробрістю тільки під час захисту власної батьківщини і навіть у ті часи, коли воно ще було єдиним народом, не воювало інакше, як з веління Божества. Звуки труб більше не лунають в Іудеї, а її принижені сини стали безпорадними жертвами гоніння. Правду ти сказав, сер лицар: доки Бог Іакова не явить із середовища свого обраного народу нового Гедеона чи Маккавея[42], не личить єврейській дівчині говорити про бої та про війну. Горда дівчина вимовила останні слова сумним тоном, який чітко показував, наскільки глибоко вона відчуває приниження свого народу. Можливо, до цього почуття домішувалася ще гірке розуміння того, що Айвенго вважає її далекою від питань честі і не здатною ані плекати в душі високі почуття, ані висловлювати їх.

«Як мало він мене знає, — подумала Ревека, — якщо гадає, що в моїй душі живуть лише боягузтво і ницість, оскільки я дозволила собі несхвально відгукнутися про лицарство назареян! Яка б була щаслива, коли б Богові було бажано виточити всю мою кров по краплині, аби вивести із полону мій народ».

Вона подивилася на пораненого лицаря і сказала собі: «Він спить! Стомлений ранами і душевною тривогою, полинув у сон. Хіба це злочин, що я дивлюсь на нього і, можливо, востаннє! Хто знає, чи не станеться так, що ці красиві риси не будуть більше. оживлені енергією та сміливістю? Обличчя змарніє, вуста розкриються, очі заплющаться навік! І тоді кожен підлий боягуз із проклятого замку зможе топтати ногами цього гордого й шляхетного лицаря, а він лишиться нерухомий… А батько мій? О мій батьку! Горе дочці твоїй, якщо вона забула про твою сивину, задивившися на золотаві кучері юності! Чи не за це покарав Єгова негідну дочку, котра думає про полоненого чужоземця більше, ніж про свого батька, забуває про нещастя Іудеї і милується вродою іновірця? Але я вирву цю слабкість із свого серця, хоча б воно роздерлося на шматки, спливло кров'ю!»

Вона щільніше закуталася в покривало і, відвернувшись від постелі пораненого лицаря, сіла до нього спиною, намагаючись укріпити свій дух не тільки проти зовнішнього лиха, а й проти тих зрадницьких почуттів, які буяли в ній самій.

Під час затишшя, що настало після першого успіху нападаючих, поки одна партія закріплювалася на завойованих позиціях, а інша готувалася до оборони, тамплієр і Моріс де Брасі зійшлися у великому залі замку.

— Де Фрон де Беф? — спитав де Брасі, який відав обороною замку з протилежного боку. — Чи правду кажуть, ніби його вбито?

— Ні, він живий, — відповідав тамплієр холоднокровно, — поки що живий; але, якби він мав