Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Коваля б сюди, пилку! — крикнув він. — Геть цей нашийник з вільної людини! Шляхетний пане мій, від вашого дарунка я став удвічі сильнішим і битися за вас буду вдвічі краще! Зовсім іншою людиною став і для себе, і для всіх! Що, Фангсе, — продовжував він, звертаючись до вірного пса, який, побачивши, в якому захваті його хазяїн, став на знак співчуття скакати коло нього, — чи пізнаєш ти свого хазяїна?

— Аякже, — сказав Вамба, — ми з Фангсом усе ще впізнаємо тебе, Гурте, дарма що самі не позбулися нашийника; аби ти нас не забував тепер, та й сам не надто б забувався.

Почувся стукіт копит, і з'явилася леді Ровена в супроводі кількох вершників і великого загону піших слуг. Вони весело потрясали своїми піками і стукали алебардами, радіючи її звільненню. Сама вона, у багатому вбранні, верхи на гнідому коні, знову набула своєї колишньої величної постави. Тільки надзвичайна блідість її нагадувала про перенесені страждання. Чарівне обличчя Ровени було смутним, але в очах світилися пробуджені надії на майбутнє. Вона знала, що Айвенго живий, і знала, що Ательстан умер. Перше сповнювало її серце щирим захопленням, і вона відчувала мимовільне (і досить прощенне) полегшення від свідомості, що тепер закінчилися непорозуміння між нею та Седриком з питання, в якому її бажання розходились із задумами опікуна.

Коли Ровена наблизилася до місця, де сидів Локслі, хоробрий воїн і всі його сподвижники встали і пішли їй назустріч. Вона вітала їх жестом руки і, нахилившися так низько, що її чудові розпущені коси на хвилину торкнулися гриви коня, небагатьома, але гідними словами висловила самому Локслі та його товаришам вдячність за все, чим була їм зобов'язана.

— Хай благословить вас Бог! — сказала вона на завершення. — Молю Бога та його Пречисту Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що ви з небезпекою для свого життя заступилися за пригноблених. Хто з вас буде голодний, пам'ятайте, що у Ровени є чим нагодувати вас, для спраглих у неї вистачить вина і пива. А якби нормани витіснили вас із цих місць, знайте, що у Ровени є свої лісові угіддя, де її рятівники можуть блукати, скільки їм заманеться, і жоден сторож не посміє запитувати, чия стріла вразила оленя.

— Дякую, шляхетна леді, — відповідав Локслі, — дякую за себе і за товаришів.' Але ваш порятунок сам по собі є для нас нагородою. Блукаючи зеленими лісами, ми робимо чимало гріхів, так нехай же врятування леді Ровени зарахується нам у спокуту гріхів.

Ровена ще раз низько вклонилась і повернула коня, але не від'їхала, чекаючи, поки Седрик прощався з Локслі та його сподвижниками. Утім, тут вона зненацька опинилася віч-на-віч із полоненим де Брасі. Він стояв під деревом у глибокому роздумі, схрестивши руки на грудях, і Ровена сподівалась, що лицар її не помітить. Але де Брасі підвів голову, і, коли побачив дівчину, яскрава краска сорому залила його вродливе обличчя. З хвилину він стояв нерішуче, потім ступив уперед, узяв її коня за вуздечку й опустився на коліна:

— Чи удостоїть леді Ровена хоч одним поглядом полоненого лицаря, зганьбленого воїна?

— Сер лицар, — відповідала Ровена, — у діях, подібних до ваших, справжня ганьба не в поразці, а в успіху.

— Перемога має пом'якшувати серця, — продовжував лицар. — Мені б тільки знати, що леді Ровена прощає образу, завдану їй під впливом нещасної пристрасті, і вона незабаром побачить, що де Брасі зуміє служити їй більш шляхетним чином.

— Прощаю вас, сер лицар, — сказала Ровена, — прощаю як християнка. Але я ніколи не прощу тих бід і нещасть, що були наслідками вашого безумства, — продовжувала вона.

— Пусти вуздечку, не тримай коня цієї дами! — сказав Седрик, підходячи. — Клянусь ясним сонцем, якби ти не був бранцем, я б пришпилив тебе до землі моїм дротиком. Але будь певен, Морісе де Брасі, ти ще відповіси мені за свою участь у цій мерзенній справі.

— Полоненому загрожувати легко, — мовив де Брасі. — Утім, якої ввічливості можна очікувати від сакса!

Він відступив на два кроки і пропустив Ровену вперед. Перед від'їздом Седрик гаряче дякував Чорному Лицареві і запрошував його до Ротервуда.

— Я знаю, — говорив він, — що у вас, мандрівних лицарів, все щастя — на вістрі списа. Але удача у війні мінлива, часом захочеться тихого кута і тому, хто все життя воював та мандрував. Ти собі заробив такий притулок у Ротервуді, шляхетний лицарю. Седрик настільки багатий, що легко може поправити твій статок, і все, що має, він із радістю пропонує тобі. Тому приїжджай до Ротервуда і будь там не гостем, а сином чи братом.

— Я і так уже збагатів через знайомство із Седриком, — відповідав лицар. — Він навчив мене цінувати саксонську чесноту. Я приїду до Ротервуда, чесний Саксе, незабаром приїду, але тепер негайні важливі справи не дозволяють мені скористатися твоїм запрошенням. А може статися, що, приїхавши, я зажадаю такої нагороди, яка випробує навіть твою щедрість.

— Заздалегідь на все згоден, — мовив Седрик, охоче ляснувши долонею по простягненій йому руці в залізній рукавичці. — Бери, що хочеш, хоча б половину усього, що я маю.

— Ну, дивись, не розсипай своїх обіцянок з такою легкістю, — сказав Лицар Висячого Замка. — Утім, я все-таки сподіваюсь дістати бажану нагороду. А поки що прощавай!

Ровена граціозно помахала рукою, посилаючи прощальне вітання Чорному Лицареві. Сакс побажав йому щастя, і вони вирушили додому широкою лісовою дорогою.

— Доблесний лицарю, — сказав Локслі Чорному Лицареві, — без вашої мужності й могутньої руки ми неминуче зазнали б невдачі, а тому чи не хочете вибрати з цієї купи добра те, що вам сподобається, на пам'ять про заповітний дуб?

— Приймаю вашу пропозицію так само щиро, як ви її зробили, —