Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Тут двоє йоменів привели і поставили перед зеленим троном ватажка нашого давнього знайомого — пріора Еймера з абатства Жорво.

Обличчя й постава полоненого абата являли собою суміш ображеної гордості, розгубленості й жаху.

— Що це значить, панове? — заговорив він тоном, в якому одразу відбилися всі ці почуття. — Що за порядки у вас, скажіть, будь ласка? Турки ви чи християни, що так поводитеся з духовними особами? Чи знаєте ви, що значить накладати руки на слуг Господа? Ви розграбували мої скрині, розірвали мою мереживну ризу найтоншої роботи, що й кардиналу було б не соромно одягти. Інший на моєму місці просто відлучив би вас від церкви, але я не злопам'ятний, і якщо ви зараз накажете подати моїх коней, відпустити мою братію, повернути в цілості мою поклажу, внесете сотню крон на обідні в абатстві Жорво і дасте обіцянку не вкушати дичини до майбутньої трійці, тоді я, можливо, спробую якось зам'яти цю безрозсудну витівку.

— Преподобний отче, — сказав ватажок розбійників, — мені прикро думати, що хтось із моїх товаришів так поводився з вами, що викликав з вашого боку потребу в подібному батьківському напученні.

— Яке там поводження! — заперечив абат, підбадьорений м'яким тоном Локслі. — Так не можна поводитись навіть із породистим собакою, не тільки з християнином, а тим більше з духовною особою, та ще й пріором абатства Жорво! Якийсь п'яний менестрель на ім'я Аллен із Лощини — nebulo quidam[50] — насмілився погрожувати мені тілесним покаранням і навіть смертю, якщо я не сплачу чотирьохсот крон викупу, крім усього, що він у мене відібрав, а там було одних золотих ланцюжків та перснів із самоцвітним камінням на незліченну суму. Та ще вони переламали й зіпсували своїми грубими руками чимало коштовних речей, як-от: шухлядку з парфумами, срібні щипчики для завивання волосся…

— Чи може бути, щоб Аллен із Лощини так неввічливо повівся з особою вашого священного звання? — спитав проводир розбійників.

— Усе це така ж істина, як Євангеліє від святого Никодима, — відповідав пріор. — При цьому він сварився на своєму грубому північному наріччі і поклявся повісити мене на найвищому дереві в цьому лісі.

— Та невже клявся? У такому разі, преподобний отче, як на мене, вам доведеться задовольнити його вимоги. Тому що, розумієте, Аллен із Лощини така людина, що коли сказав, то неодмінно дотримає свого слова.

— Ви все жартуєте, — сказав пріор із вимушеним сміхом. — Я і сам дуже полюбляю вдалий жарт. Однак цей жарт продовжується вже цілісіньку ніч, тому час вже було б його припинити.

— Я тепер так само серйозний, як чернець у сповідальні, — відповідав Локслі. — Вам доведеться сплатити чималий викуп, сер пріор, інакше ваша братія змушена буде обирати собі нового настоятеля.

— Та ви що — християни чи ні? Як ви насмілюєтеся таке говорити духовній особі? — сказав пріор.

— Аякже, ми християни, і навіть маємо свого капелана, — відповідав розбійник. — Покличте нашого веселого ченця, нехай вийде вперед і наведе поважному абатові підхожі до сьогоднішнього випадку тексти.

Пустельник, який вже трохи протверезів, напнув чернечий балахон зверху свого зеленого каптана, відшукав у пам'яті кілька колись завчених латинських фраз і, вийшовши з натовпу, сказав:

— Преподобний отче, deus faciat salvam benignitatem vestram![51] Ласкаво просимо в наші ліси!

— Що це за нечестивий маскарад? — обурився пріор. — Друже мій, якщо ти дійсно духовна особа, ти б краще навчив мене, як позбутися цих людей, ніж кривлятися та блазнювати, немов ярмарковий танцюрист.

— Воістину, преподобний отче, — відповідав чернець, — я тільки й знаю один спосіб, яким ти можеш звільнитись. Ми святкуємо сьогодні святого Андрія — отже, збираємо десятину[52].

— Тільки не з церкви, сподіваюсь, добрий брате мій? — запитав пріор.

— І з церкви, і з мирян, — відповів пустельник, — а тому, сер пріор, facte vobis amicos de Mammone iniquitatis — подружися з мамоною[53] беззаконня, інакше жодна дружба тобі не допоможе.

— Люблю веселих мисливців! — сказав пріор дещо спокійніше. — Ну досить, до чого така суворість! Адже я й сам великий майстер мисливської справи і вмію сурмити в ріг так гучно й чисто, що кожен дуб мені відгукується. Зі мною можна було б і м'якше повестись.

— Дайте йому ріг, — сказав Локслі, — нехай покаже своє мистецтво.

Пріор Еймер просурмив сигнал. Проводир тільки головою похитав.

— Сер пріор, — сказав він, — сурмити ти вмієш, але цим від нас не відбудешся. Ми не можемо відпустити тебе на волю за одну музику. До того ж я бачу, що ти тільки псуєш стародавні англійські рогові лади різними французькими тру-ля-ля. Ні, пріоре, за них ти сплатиш ще п’ятдесят крон штрафу понад викуп.

— Ну, друже, — промовив