Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Ого! — вигукнув Локслі. — Ось до чого договорилися преподобні вітці. Ну, ченче, годі тобі. А ти, пріоре, сам знаєш, що не всі свої гріхи замолив перед Богом, так не чіпляйся більше до нашого пустельника. Слухай, пустельнику, відпусти з миром преподобного абата.

Йомени розняли розлютованих ченців, що продовжували сваритися поганою латинською мовою. Нарешті пріор отямився і зрозумів, що принижує свою гідність, вступаючи в суперечки з розбійницьким капеланом. Він покликав своїх супутників, і вони разом вирушили в дорогу.

Локслі лишалося взяти в єврея якесь зобов'язання в тому, що він сплатить викуп за себе і за пріора. Ісаак видав за своїм підписом вексель у тисячу сто крон на ім'я одного зі своїх одноплемінників у Йорку, просячи, крім того, передати йому деякі товари, одразу точно визначені.

— Ключ від моїх складів знаходиться в брата мого Шеби, — проговорив він із глибоким зітханням.

— І від склепінного підвалу теж? — шепнув йому Локслі.

— Ні, ні… Боже борони! — сказав Ісаак. — Недобра та година, коли хтось дізнається про цю таємницю!

— Зі мною ти нічим не ризикуєш, — мовив розбійник, — аби за твоїм папером можна було справді одержати зазначену в ньому суму. Та що ти, Ісааку, скам'янів, чи що? Невже через утрату цих грошей ти забув про небезпечне становище своєї дочки?

— Ні, Діку, ні… Зараз я піду! Ну, прощавай, Діку, — сказав він потім. — Не можу назвати тебе добрим, але не смію, та й не хочу вважати злим.

Ісаак вирушив у путь у супроводі двох рослих лісників, які взялися провести його через ліс і водночас служити йому охороною.

Чорний Лицар, котрий весь час із великим інтересом спостерігав за всім, що відбувалось, у свою чергу став прощатися з розбійниками. Він не міг не висловити свого подиву з приводу того порядку, який він бачив у середовищі людей, що були поза законом.

— Так, сер лицар, — відповідав йому Локслі, — трапляється, що й погане дерево дає добрі плоди, а погані часи породжують не тільки зло. Серед людей, що опинилися поза законом, без сумніву, є такі, хто помірно користується своїми вільностями, а деякі, можливо, навіть шкодують, що обставини змусили їх взятися за розбійницьке ремесло.

— І, мабуть, — запитав лицар, — я тепер розмовляю з одним із них?

— Сер лицар, — відповів розбійник, — у кожного із нас є свій секрет. Але оскільки я не прошу вас відкрити мені вашу таємницю, не ображайтесь, якщо я вам не відкрию своєї.

— Пробач мені, відважний йомене, — сказав лицар, — твій докір справедливий. Але може статися, що ми ще зустрінемось і тоді не будемо один від одного ховатись. А тепер, сподіваюсь, ми розстанемося друзями?

— Ось вам моя рука на знак дружби, — мовив Локслі, — і я сміливо можу сказати, що це рука чесного англійця, хоча тепер я і розбійник.

— А ось тобі моя рука, — сказав лицар, — і знай, що я вважаю за честь потиснути твою руку. Адже той, хто чинить добро, маючи необмежену можливість робити зло, той гідний похвали не тільки за вчинене добро, але й за все те зло, якого він не робить. До побачення, хоробрий розбійнику!

Так розсталися ці славні бойові товариші. Лицар Висячого Замка сів на свого бойового коня і поїхав через ліс.

Принц Джон давав у Йоркському замку великий бенкет і запросив на нього тих дворян і церковників, за допомогою яких сподівався заволодіти престолом свого брата. Вальдемар Фіц-Урс, його хитрий і спритний пособник, таємно орудував серед тих, що зібрались, намагаючись підбурити їх на відкритий виступ. Але справа затримувалась через відсутність кількох головних змовників. Для успішного виконання такого задуму не можна було обійтися без суворої наполегливості та відчайдушної хоробрості барона Фрон де Бефа, без відваги й запалу Моріса де Брасі, без бойового досвіду Бріана де Буагільбера. Єврей Ісаак також кудись подівся, а з ним зникла й надія на солідну суму грошей, які принц хотів позичити в місцевих євреїв через його посередництво. У таку критичну хвилину брак коштів міг стати фатальним.

Ранком наступного дня після падіння замку Торкілстон у місті Йорку поширилася чутка, нібито де Брасі, Буагільбер та їхній союзник Фрон де Беф узяті в полон чи вбиті. Фіц-Урс сам повідомив принца про цю чутку, додавши, що вважає її цілком вірогідною, оскільки лицарі із зовсім невеликим загоном мали намір напасти на Седрика та його супутників. Іншим часом принц вважав би подібне насильство дуже забавним, але цього разу воно стало на заваді його власним задумам, а тому він почав гудити учасників нападу. Він гаряче говорив про дотримання законів, про порушення порядку й недоторканості приватної власності.

— Негідники, — сказав він, — зрадники! Залишили мене в таку важливу хвилину!

— Радше їх можна назвати гультяями, — зауважив Вальдемар, — бо вони займаються дрібницями замість серйозної справи.

— Що ж робити? — запитав принц, зупиняючись перед Фіц-Урсом.

— Усі необхідні розпорядження мною вже зроблені, — відповідав той. — Я не прийшов би до вашої світлості, якби не зробив все, що було в моїх силах, аби зарадити справі.