Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Конраде, — говорив гросмейстер, — дорогий товаришу моїх битв і тяжких праць, тобі одному можу я звірити свій сум. Тобі одному можу сказати, як часто з того часу, коли я прибув до цієї країни, знемагаю від бажання смерті і як прагну заспокоїтися в лоні праведників. Жодного разу не довелося мені побачити в Англії нічого такого, на чому око могло б зупинитися із задоволенням.

— Цілком справедливо, — відповідав Конрад Монт-Фітчет, — усе це свята істина. Наші англійські брати ведуть життя ще неправедніше, ніж французькі.

— Тому що англійські багатші, — сказав гросмейстер. — Ти знаєш, як я жив, як дотримувався кожної статті нашого статуту, як боровся з бісами, що втілилися в подобу людську або втратили її, як уражав цього рикаючого лева, що бродить навколо нас. Усюди, де він зустрічався мені, я його побивав як лицар і ревний священнослужитель: Ut Leo semper feriatur[64].

І далі цей суворий фанатик віри став перелічувати гріхи, в яких звинувачував лицарів Храму: захоплення світськими розвагами й прагнення до розкошів, інтерес до кабалістичних знаків євреїв та заклинань язичників-сарацинів, пияцтво, хтивість та інші пороки. Він повідомив співбесідникові про свій твердий намір покінчити з розбещеністю і розпустою, повернути ордену його колишню добру славу.

— Наш орден у тяжкому становищі, — сказав Бомануар. — Тверезість, самозречення, благочестя наших попередників усюди забезпечили нам могутніх прихильників. Наша пихатість, наші багатства й розкішне життя настроїли проти нас сильних ворогів. Ми повинні відмовитися від накопичених скарбів, що спокушають сильних світу сього, відкинути всяку самовпевненість і гордовитість; ми повинні викоренити розбещеність, що зганьбила нас на весь світ. Інакше, згадаєш моє слово, орден лицарів Храму зникне з лиця землі, і народи не знайдуть його слідів. Потрібно повернутися до витоків, довести, що ми вірні захисники хреста і за своїм покликанням жертвуємо усіма вигодами, усіма втіхами життя.

У цю хвилину на доріжці саду з'явився зброєносець, який, діставши від гросмейстера дозвіл говорити, повідомив йому, що біля воріт стоїть єврей, котрий хоче переговорити з Бріаном де Буагільбером.

— Ти добре зробив, що прийшов доповісти мені про це, — сказав гросмейстер. — У нашій присутності кожен прецептор — такий же член ордену, як і наша братія, і не повинен мати власної волі. А що стосується цього Буагільбера, то нам надто важливо знати про його справи, — додав гросмейстер, звертаючись до свого супутника.

— Як кажуть, це хоробрий і доблесний лицар, — сказав Конрад.

— Цей поголос справедливий, — мовив гросмейстер. — У доблесті ми ще не поступаємося нашим попередникам, героям хреста. Але останнім часом брат Бріан перетворився на діяльного й палкого бунтівника. Він нарікає, чинить підступи; він став на чолі тих, хто заперечує наші права. Буагільбер забув, що влада наша знаменується тим самим символом хреста, що складається з двох перетинних жезлів: один жезл дано нам як опору для слабких, а другий — для покарання винних. Даміане, — продовжував він, звертаючись до зброєносця, — приведи сюди єврея.

Той, низько вклонившись, вийшов і за кілька хвилин повернувся в супроводі Ісаака з Йорка.

— Єврею, — сказав гордовитий старий Ісаакові, — слухай уважно. У нашому званні не личить вести з тобою тривалі розмови. Відповідай якомога коротше на запитання, що я буду тобі ставити. Але дивись, кажи правду. Якщо ж твій язик буде лукавити переді мною, я накажу вирвати його з твоїх нечестивих вуст. Ісаак хотів щось відповісти, але гросмейстер продовжував:

— Мовчати, нечестивцю, поки тебе не запитують! Говори, навіщо тобі потрібно бачити нашого брата Бріана де Буагільбера?

У Ісаака дух зайнявся від жаху й зніяковілості. Він не знав, що йому робити. Якщо розповісти все, як було, це можуть визнати наклепом на орден. Якщо не говорити, то як же інакше виручити Ревеку? Бомануар помітив його смертельний страх і зволів трохи заспокоїти його:

— Не бійся за себе, нещасний, — сказав він, — говори прямо й відверто. Ще раз запитую: яке в тебе діло до Бріана де Буагільбера?

— У мене до нього лист, — пробелькотів єврей, — насмілюсь сповістити ваше доблесне преподобіє, лист до сера шляхетного лицаря від пріора Еймера з абатства в Жорво.

— Ось у які часи ми з тобою живемо, Конраде! — сказав гросмейстер. — Абат посилає листа воїну святого Храму і не може знайти кращого посланця, ніж цей безбожник єврей! Подай сюди листа!

Єврей тремтячими руками розправив складки своєї шапки, куди для більшої надійності сховав листа, і хотів наблизитись, намірившися вручити його самому гросмейстерові. Але Бомануар грізно гукнув:

— Назад, собако! Я не доторкаюся до невірних інакше як мечем. Конраде, візьми в нього листа і дай мені.

Прийнявши в такий спосіб у свої руки послання пріора, Бомануар ретельно оглянув його з усіх боків і почав розплутувати нитку, якою воно було обмотане. Він швидко прочитав лист про себе, причому на обличчі його зобразилися подив і жах; потім перечитав удруге і нарешті, простягнувши Конрадові, вигукнув:

— Годі й казати, гарна тема для листа від одного християнського мужа до іншого! Особливо якщо обидва досить поважні духовні особи.

Монт-Фітчет узяв листа і став читати.

— Читай уголос, Конраде, — сказав гросмейстер, — а ти, — він звернувся до Ісаака, — слухай уважно, бо ми вчинимо тобі допит.

Конрад прочитав уголос таке:

«Еймер, милістю Божою пріор монастиря святої Марії в Жорво, серу Бріану де Буагільберу, лицарю священного ордену тамплієрів, із побажанням доброго здоров'я і щедрих дарунків кавалера Бахуса і дами Венери. Що до нас особисто, дорогий брате, ми в цей час перебуваємо в полоні у якихось беззаконних