Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Ти завжди був моїм добрим генієм, Вальдемаре, — сказав принц. — Ну, як же ти розпорядився?

— Я наказав Луї Вінкельбранду, старшому помічникові Моріса де Брасі, сурмити збір дружини, сісти на коней, розгорнути прапор і скакати до замку барона Фрон де Бефа на допомогу друзям.

Принц Джон, вважаючи себе ображеним, висловив обурення з приводу того, що цей наказ було віддано без його відома. Але Фіц-Урс пояснив своє рішення неприпустимістю зволікання в такий важливий момент.

— Я тобі вибачаю, Фіц-Урсе, — поважно мовив принц. — Добрий намір виправдовує твою необачну квапливість… Але кого я бачу? Клянуся хрестом, це сам де Брасі. І в якому дивному вигляді він постає перед нами!

І справді, це був де Брасі. Його обличчя розчервонілося від шаленої скачки, остроги були закривавлені. Усе озброєння мало явні сліди недавньої запеклої битви: воно було проломлене, зім'яте, у багатьох місцях заплямоване кров'ю, заляпане грязюкою, а пил густим шаром укривав лицаря з голови до ніг. Відстебнувши шолом, він хвилину стояв мовчки, немов не наважуючись повідомити привезені вісті.

— Де Брасі, — запитав принд Джон, — що це значить? Говори, я тобі наказую. Сакси, чи що, повстали?

— Говори, де Брасі, — сказав Фіц-Урс майже водночас із принцем. — Ти завжди був мужньою людиною. Де тамплієр? Де Фрон де Беф?

— Тамплієр утік, — відповів де Брасі, — а барона Фрон де Бефа ви більше не побачите: він загинув серед палаючих руїн свого замку. Я один врятувався і прийшов повідомити вам про це.

— Поймає холодом від таких вістей, — відгукнувся Вальдемар, — хоч ти і говориш про пожежу й полум'я.

— Гірша звістка попереду, — сказав де Брасі і, наблизившися до принца, проговорив тихим і виразним голосом: — Річард тут, в Англії. Я його бачив і говорив з ним.

Принц Джон сполотнів, захитався і схопився за спинку дубової лави, аби не впасти.

— Ти мариш, де Брасі, — вигукнув Фіц-Урс, — цього не може бути!

— Це щира правда, — відповів де Брасі. — Я був його бранцем, він говорив зі мною.

— Ти говорив із Річардом Плантагенетом? — продовжував допитуватися Фіц-Урс.

— Так, із Річардом Плантагенетом, — відповідав де Брасі, — із Річардом Левине Серце, Річардом, королем англійським.

— І ти був його бранцем? — запитав Вальдемар. — Значить, він іде на чолі сильного війська?

— Ні, він був лише з купкою вільних йоменів, які не знають, хто він. Я чув, як Річард висловлював намір розстатися з ними. Він приєднався до них тільки для того, щоб допомогти їм узяти замок Торкільстон.

— Так, так, — мовив Фіц-Урс, — у цьому весь Річард. Справжній мандрівний лицар, шукач пригод. А важливі державні справи тим часом занедбані, і навіть саме життя його в небезпеці. Що ж ти пропонуєш, де Брасі?

— Я пропонував Річардові послуги моєї вільної дружини, але він відмовився. Відведу своїх людей до Гулля, посаджу на кораблі і виїду з ними до Фландрії. У неспокійні часи військовій людині скрізь знайдеться діло. А ти, Вальдемаре? Чи не час тобі відкласти політику вбік, взятися за списа і вирушити разом зі мною?

— Ні, — відповідав Фіц-Урс, — я думаю укритися в місцевому храмі святого Петра. Архієпископ — мій названий брат.

Поки вони розмовляли, принц Джон отямився від заціпеніння, викликаного несподіваною звісткою. Він уважно прислухався до розмови своїх прихильників.

«Вони від мене відступаються, — думав він. — Невже нічого не можна буде вдіяти, коли ці негідники покинуть мене?»

Він помовчав, потім вибухнув вимушеним сміхом.

— Ха-ха-ха, друзі мої! Клянуся ликом Святої Діви, я вважав вас розумними людьми і хоробрими. І що ж! Ви відмовляєтеся від багатства, від почестей, від радощів життя — від усього, що нам обіцяла благородна затія. Відмовляєтеся в таку мить, коли треба зробити тільки один сміливий крок — і ми переможемо.

— Не розумію, на що ви розраховуєте, — сказав де Брасі. — Як тільки пошириться поголос про повернення Річарда, навколо нього миттю збереться ціла армія, і тоді нам кінець. Я б вам порадив, мілорде, втікати до Франції або шукати заступництва королеви-матері[60].

— Я ні в кого не шукаю захисту! — гордовито відповідав принц Джон. — Мені варто сказати одне слово братові, і безпека моя буде забезпечена. Але хоча ви обидва — і ти, де Брасі, і ти, Вальдемаре Фіц-Урсе, — не задумуючись відступаєтеся від мене, мені було б не дуже приємно дивитись, як ваші відтяті голови стирчатимуть над Кліффордською брамою. Ти, здається, уявляєш, Вальдемаре, що хитрий архієпископ не видасть тебе навіть біля вівтаря, якщо це зрадництво допоможе йому вислужитися перед Річардом? А ти, де Брасі, мабуть, забув, що на дорозі до Гулля стоїть табором Роберт Естотвіл і граф Ессекс скликав туди своїх прихильників? Якщо ми мали підстави побоюватися цих збіговиськ ще до повернення Річарда, то, як ти гадаєш, на чий бік стануть тепер їхні вожді? Повір мені, в одного Естотвіла вистачить війська, щоб потопити тебе з усією вільною дружиною у водах Хамбера.

Фіц-Урс і де Брасі злякано подивились один на одного.

— Нам залишається один засіб, — продовжував принц, і обличчя його затьмарилось, наче темна ніч. — Той, кого ми страшимося, мандрує сам-один. Треба десь наздогнати його.

— Я за це не візьмусь, — поспішно відповідав де Брасі, — він узяв мене в полон і помилував. Я не