Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Але ставлення до нього гросмейстера різко змінилося, коли той довідався, що Альберт Мальвуазен прийняв у ртіни своєї обителі полонену єврейку, яка, цілком імовірно, була в любовному зв'язку з одним із братів ордену. І коли Альберт з'явився на запрошення, гросмейстер зустрів його з надзвичайною суворістю.

— У цій обителі ордену лицарів святого Храму, — строго сказав Бомануар, — знаходиться жінка єврейського племені, привезена сюди одним із наших братів у Христі й поселена тут з вашого дозволу, сер прецептор.

Альберт Мальвуазен був украй збентежений. Злощасна Ревека знаходилася в одній з найвіддаленіших потаємних частин будівлі. Було вжито всіляких запобіжних заходів, аби її присутність залишилася невідомою. У погляді гросмейстера прецептор прочитав загибель і собі, і Буагільберу, якщо не вдасться відвернути бурю, що насувалась.

— Що ж ви мовчите? — грізно запитав гросмейстер.

— Чи дозволено мені відповідати? — вимовив Мальвуазен тоном найглибшої смиренності.

— Говори, я дозволяю, — сказав гросмейстер. — Відповідай, чи знаєш ти главу нашого святого статуту De commilitonibus Templi in sancta civitate, qui cum misserrimis mulieribus versantur, propter oblectationem carnis?[68]

— Звичайно, високопреподобний отче, — відповідав прецептор. — Як би я міг досягти такого високого ступеня в нашому ордені, коли б не знав найважливіших статей його статуту?

— Ще раз запитую тебе, як могло статися, що ти дозволив споганити священні стіни цієї обителі, допустивши, щоб один із братів привіз сюди коханку, та ще й чаклунку?

— Чаклунку? — повторив Альберт Мальвуазен. — Сили небесні хай будуть з нами!

— Так. гак, брате, чаклунку, — строго вимовив гросмейстер. — Саме так. Чи наважишся ти заперечувати, що ця Ревека, дочка підлого лихваря Ісаака з Йорка й учениця мерзенної чаклунки Міріам, знаходиться в стінах твоєї прецепторії?

— Завдяки вашій мудрості, преподобний отче. — сказав прецептор, — темна завіса спала з моїх очей. Я ніяк не міг второпати, чому такий доблесний лицар, як Бріан де Буагільбер, міг так захопитися принадами цієї жінки. Я прийняв її до обителі, аби запобігти їхньому подальшому зближенню, бо інакше наш хоробрий поважний брат у Христі наражався на небезпеку впасти у великий гріх.

— Отже, дотепер між ними не було нічого такого, що було б порушенням обітниць? — запитав гросмейстер.

— Як, під нашим дахом! — із жахом вимовив прецептор, осіняючи себе хрестом. — Бережи нас, свята Магдалино і десять тисяч праведних дів! Ні! Якщо я і згрішив, прийнявши її до нашої обителі, то лише сподіваючись викоренити безрозсудну прихильність нашого брата до цієї єврейки. Але оскільки ваша вельмишановна мудрість виявила, що ота розпусна єврейка займається чаклунством, можливо, цим і пояснюється його незрозуміле й безумне захоплення.

— Так і є! — вигукнув Бомануар. — Ось бачиш, брате Конраде, як небезпечно буває піддаватися лукавим хитрощам сатани. Дивишся на жінку тільки для того, аби потішити свій зір і помилуватися тим, що називається її красою, а одвічний ворог, лев рикаючий, і оволодіває нами в цей час. А якийсь там талісман чи інше волхвування довершує справу, розпочату знічев'я та через легкодумство. Цілком можливо, що в цьому випадку брат Бріан заслуговує радше жалості, ніж строгої кари, і наші умовляння та молитви повернуть заблудлого до лав братії.

— Було б шкода, — сказав Конрад Монт-Фітчет, — якби орден втратив одного з кращих воїнів саме тоді, коли наша свята громада особливо потребує допомоги.

— Кров цих окаянних псів, — сказав гросмейстер, — буде бажаним і приємним приношенням святим і ангелам, яких ці собаки ганьбили. З милостивою допомогою святих ми постараємося розсіяти чари, у тенетах яких заплутався наш брат. Що ж стосується мерзенної чарівниці, що зачарувала лицаря святого Храму, то її, безсумнівно, слід скарати на горло.

— Але англійські закони… — почав було прецептор, зрадівши, що так удало відвернув гнів гросмейстера від себе та Буагільбера, але все-таки побоюючись, як би Бомануар не зайшов надто далеко.

— Англійські закони, — перервав його гросмейстер, — дозволяють і велять кожному судді чинити суд і розправу в межах, на які поширюється його правосуддя. То невже ж гросмейстерові ордену тамплієрів відмовлять у цьому праві в межах однієї з прецепторій його ордену? Ні! Ми будемо її судити і засудимо. Чаклунка зникне з лиця землі. Приготуйте великий зал для суду над чаклункою.

Альберт Мальвуазен поклонився і вийшов, але перш ніж розпорядитися приготувати зал для суду, він пішов шукати Бріана де Буагільбера, аби повідомити йому про ймовірний кінець справи.

Він застав Бріана в шаленій люті через відсіч, яку йому щойно знову дала прекрасна єврейка.

— Яка нерозважливість! — вигукнув він. — Яка невдячність — нехтувати людиною, яка серед потоків крові й полум'я ризикувала власним життям заради її порятунку! Клянуся Богом, Мальвуазене, поки я шукав її, навколо мене валилися й тріщали палаючі стелі та перегородки. Я був мішенню для сотень стріл, але, не піклуючись про себе, я прикривав своїм щитом її. Усе це я претерпів заради неї, а тепер ця норовлива дівчина мені ж дорікає, чому я не дав їй там загинути, і не тільки не виявляє ніякої вдячності, але й не дає ні найменшої надії на взаємність. Немов біс, що нагородив її плем'я завзятістю, зібрав усі свої сили і вселився в неї одну.

— Як на мене, ви обоє одержимі дияволом, — сказав прецептор. — Скільки разів я вам радив дотримуватися обережності, якщо не помірності! Чи не я вам повторював, що на світі є безліч християнських дівиць, які вважатимуть за гріх для себе відмовити такому хороброму лицареві le don d'amoureux mersi[69]? Так