Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

нашої справи або щоб наш орден був уражений внутрішнім розбратом. Ти знаєш, якого він знатного походження і як прославився в битвах. Знаєш, з якою повагою ставиться до нього багато хто з братії. Але все це не допоможе, якщо гросмейстер побачить у ньому не жертву, а спільника цієї єврейки. Краще, щоб вона одна постраждала, ніж разом із нею загинув і Буагільбер.

— Я щойно переконував його відмовитися від неї, — сказав Мальвуазен. — Однак чи є докази, аби засудити цю Ревеку за чаклунство? Може, гросмейстер ще змінить свій намір, коли переконається, що докази надто хиткі.

— Потрібно підкріпити їх, Альберте, — заперечив Монт-Фітччет. — Потрібно знайти докази… Розумієш?

— Розумію, — відповів прецептор. — Я сам готовий всіляко служити успіхам нашого ордену. Але в нас замало часу! Де ж ми знайдемо підхожих свідків?

— Мальвуазене, я тобі кажу, що їх необхідно знайти, — повторив Конрад. — Це послужить на користь і ордену, і тобі самому. Оця обитель Темплстоу — небагата прецепторія. Обитель під назвою «Божий дім» удвічі багатша. Тобі відомо, що я маю певний вплив на нашого старого владику. Відшукай потрібних людей, і ти будеш прецептором «Божого дому» у багатій області Кента. Що ти не це скажеш?

— Бачиш, — сказав Мальвуазен, — серед слуг, що прибули сюди разом із Буагільбером, є два молодики, яких я давно знаю. Вони колись служили в мого брата, а від нього перейшли до барона Фрон де Бефа. Може статися, їм відомо щось про чаклунство цієї жінки.

— Тож іди скоріше, відшукай їх. І слухай, Альберте: якщо трохи золотих освіжать їхню пам'ять, ти грошей не шкодуй.

— Вони за один цехін готові присягнути, що в них рідна мати — чаклунка, — сказав прецептор.

— Тож поквапся, — мовив Монт-Фітчет, — опівдні треба починати.

Важкий дзвін на вежі замку пробив полудень, коли Ревека почула кроки на потайних сходах, що вели до місця її ув'язнення. Судячи з тупоту, піднімалося кілька людей. Двері розчинилися, і Конрад Монт-Фітчет та прецептор Мальвуазен увійшли до кімнати в супроводі сторожі в чорному вбранні з алебардами.

— Дочко проклятого племені, — сказав прецептор, — підведись та йди за нами!

— Куди й навіщо? — запитала Ревека.

— Дівице, — відповідав Конрад, — твоє діло не запитувати, а коритись! Однак знай, що тебе ведуть до судилища, і ти станеш перед лицем гросмейстера нашого святого ордену і там даси відповідь за свої злочини.

— Хвала Богові Авраамовому, — сказала Ревека, благоговійно склавши руки. — Сам титул судді, хоча б і ворожого моєму племені, подає мені надію на заступництво. Я піду за вами з великою охотою. Дозволь мені тільки накинути на голову покривало.

Повільним і урочистим кроком спустилися вони сходами, пройшли довгу галерею і через двостулкові двері ввійшли до великого залу, де мав відбутися суд.

Нижня частина просторого залу була напхом напхана зброєносцями та йоменами, і Ревеці довелося пробиратися крізь натовп за допомогою прецептора і Монт-Фітчета, а також чотирьох стражників, що її супроводжували. Проходячи до призначеного їй місця з похиленою головою і схрещеними на грудях руками, Ревека навіть не помітила, як хтось із натовпу сунув їй у руку обривок пергаменту. Вона майже несвідомо взяла його і продовжувала тримати, жодного разу не глянувши на нього. Однак упевненість, що на цих страшних зборах у неї є якийсь доброзичливець, додала їй сміливості озирнутись. І вона побачила картину, яку ми спробуємо описати в наступному розділі.

РОЗДІЛ XXXIV

Трибунал, перед яким мала постати нещасна, ні в чому не винна Ревека, містився на помості величезного залу. На цьому помості, на високому кріслі, прямо перед підсудною, сидів гросмейстер ордену тамплієрів у пишному білому вбранні; у руці він тримав ціпок, символ священної влади, увінчаний хрестом ордену. Біля його ніг стояв стіл, за яким сиділи два капелани, котрі мали вести протокол процесу. Четверо прецепторів посіли місця за кріслом гросмейстера, на певній відстані від нього; ще далі, на такій самій відстані від прецепторів, на простих лавах, сиділи рядові члени ордену, а за ними стояли зброєносці в білосніжному вбранні.

По всьому залу стояла сторожа, озброєна бердишами, і юрмилося багато народу, що зібрався подивитися на гросмейстера і на чаклунку-єврейку. Бомануар бажав, аби якнайбільше народу було при настільки повчальному видовищі.

Засідання відкрилося співом псалма, у якому взяв участь і Бомануар. Залунали урочисті звуки «Venite, exultemus Domino»[70]. Цей псалом тамплієри часто співали, вступаючи в битву із земними ворогами, і Лука Бомануар вважав його найдоречнішим у цьому випадку, бо був певен, що повстає проти духу пітьми і неодмінно восторжествує над ним. Сотні чоловічих голосів, звичних до стрункого співу хоралів, піднеслися до склепіння і рокотали серед арок, створюючи урочистий потік звуків, що нагадував гуркіт могутнього водоспаду.

Коли спів замовк, гросмейстер повільно обвів очима всі збори і помітив, що місце одного з прецепторів було вільне. Місце це належало Бріану де Буагільберу, котрий залишив його і стояв біля однієї з лав, зайнятих лицарями. Лівою рукою він трохи підняв плащ, немов бажаючи сховати обличчя, у правиці тримав меча, задумливо малюючи його вістрям якісь знаки на дубовій підлозі.

— Нещасний, — проговорив напівголосно гросмейстер, удостоївши його жалісливого погляду. — Помічаєш, Конраде, як він страждає від нашого святого діла? Бачиш, він не в змозі дивитися на нас. І на неї не в силах глянути. Як знати, чи не біс його мучить у цю хвилину, що він з такою завзятістю виводить на підлозі