Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Вона відкрила покривало і глянула на них. Обличчя її відбивало і сором'язливість, і почуття власної гідності. Її дивна краса викликала загальне здивування, і ті з лицарів, що були молодші за віком, мовчки переглянулися між собою. Ці погляди, здавалось, говорили, що надзвичайна краса Ревеки набагато краще пояснює безумну пристрасть Буагільбера, ніж її вигадане чаклунство. Але особливо сильне враження справив вираз обличчя дівчини на Хігга, сина Снелля.
— Пустіть мене, пустіть! — закричав він, звертаючись до варти, що охороняла вхідні двері. — Дайте мені піти звідси, бо інакше я умру з горя — адже я свідчив проти неї!
— Годі, бідолахо, заспокойся, — сказала Ревека, яка почула його вигук. — Ти не зашкодив мені, сказавши правду, і не можеш допомогти мені сльозами та жалем. Заспокойся, прошу тебе, іди додому і подбай про себе.
Варта, побоюючись, що голосіння Хігга накличуть на них гнів начальства, вирішила випровадити його із залу. Але він обіцяв мовчати, і йому дозволили залишитись.
Викликали двох найманців, яких Альберт Мальвуазен заздалегідь навчив, що їм свідчити. Хоча обидва були безсердечними негідниками, однак навіть їх уразила чудова краса бранки. У першу мить вони наче розгубились; однак Мальвуазен кинув на них такий виразний погляд, що вони оговтались і знову набрали упевненого вигляду. З точністю, що могла б здатися підозрілою менш упередженим суддям, вони дали цілу низку свідчень. Більшість була цілком вигаданою, інші стосувалися простих, природних явищ, але про все це розповідалося в такому таємничому тоні і з такими подробицями й тлумаченнями, що навіть безневинні події набували лиховісного забарвлення. У наш час подібні свідчення були б поділені на два розряди, а саме — на несуттєві та на неймовірні. Але в ті темні й марновірні часи вони вважалися за докази вини.
Усі ці розповіді про звичайні речі були вислухані з надзвичайною серйозністю і зараховані до розряду якщо не безпосередніх, то непрямих доказів, що підтверджували явні стосунки Ревеки з нечистою силою.
Але були й інші свідчення, вагоміші, хоч і явно вигадані; проте неосвічені слухачі поставилися до них з повною довірою. Один із солдатів бачив, як Ревека вилікувала поранену людину, що разом із ним прибула до Торкілстона. За його словами, вона накреслила якісь знаки на його рані, вимовляючи при цьому таємничі слова, і раптом із рани вийшла залізна голівка стріли, кровотеча припинилась, рана загоїлась, і людина, що вмирала, через чверть години вийшла на фортечну стіну і стала допомагати свідкові встановлювати машину для метання каменів у ворога. Ця вигадка склалась, мабуть, під враженням того, що Ревека доглядала за пораненим Айвенго, котрого привезли у Торкілстон. На закінчення свідок підтвердив своє свідчення, витягши із сумки той самий наконечник, який, за його словами, таким дивним чином вийшов із рани. А оскільки ця залізна штука важила цілу унцію, то не залишалося жодних сумнівів у вірогідності розповіді, якою б дивною вона не здавалась.
Товариш його з найближчої зубчастої стіни укріплень бачив, як Ревека під час розмови з Буагільбером скочила на парапет і збиралась кинутися з вежі. Аби не відстати від співбрата, цей молодик розповів, що, ставши на край парапету, Ревека обернулася білосніжною лелекою, тричі облетіла навколо замку Торкілстон, потім знову опустилася на вежу і набрала вигляду жінки.
І половини цих свідчень вистачило б, щоб викрити в чаклунстві потворну стару, якби вона і не була єврейкою. Але навіть молодість і чудова краса Ревеки не могли переважити усієї ваги цих доказів, які посилювалися тим, що обвинувачена була єврейкою.
Гросмейстер зібрав думки своїх порадників і урочисто запитав Ревеку, що вона може сказати проти смертного вироку, який він має намір зараз оголосити.
— Звертатися до вашого жалю, — сказала прекрасна єврейка голосом, що здригнувся від хвилювання, — було б, як я бачу, даремно й принизливо. Пояснювати вам, що лікування хворих і поранених не може бути неугодним Богові, було б марно. Доводити, що багато вчинків, у яких обвинувачують мене ці люди, зовсім неможливі, даремно: очевидно, ви вірите в їх можливість. Так само безглуздо виправдовуватися в тім, що мій одяг, моя мова і мої звички чужі вам, бо властиві моєму народові. Я не стану навіть викривати мого кривдника, котрий стоїть тут і чує, як на мене зводять безпідставні обвинувачення, а його з тирана перетворюють на жертву. Нехай Бог розсудить мене з ним, але мені легше перенести будь-яку страту, ніж вислуховувати пропозицїї, якими ця людина, сущий диявол, переслідував мене, свою бранку, беззахисну й безпорадну дівчину. Та він однієї з вами віри, а тому найменше його заперечення має для вас більшу ціну, ніж урочисті клятви нещасної єврейки. Але я запитую його, — так, Бріане де Буагільбер, я звертаюся до тебе самого, — скажи, хіба всі ці обвинувачення не хибні? Хіба все це не найжахливіший наклеп, настільки ж безглуздий, як і смертоносний?
Запала мовчанка. Погляди всіх звернулися на Бріана де Буагільбера. Він мовчав.
— Говори ж, — продовжувала вона, — якщо ти мужчина, якщо ти християнин! Говори! Заклинаю тебе вбранням, що ти носиш, ім'ям, що дісталося тобі у спадок від предків, лицарством, яким ти похваляєшся. Честю твоєї матері, могилою і прахом твого батька! Молю тебе, скажи, чи правда все, що тут було сказано?
— Відповідай їй, брате, — ' звелів гросмейстер, — якщо тільки ворог роду людського, з яким ти борешся, не здолав тебе.
Буагільбера, здавалось, охопили суперечливі пристрасті, що викривили обличчя його судорогою. Нарешті він зміг тільки із надзвичайним зусиллям вимовити, дивлячись на Ревеку:
— Письмена, письмена…
