Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— Я не обдурю, Ігнозі. Я завжди додержую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давним-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині — і що ж? Лихо впало на голову цієї людини! — І при цих словах її очі злісно зажевріли. — її теж звали Гагулою. Може, це була я?

— Ти брешеш! — сказав я. — Після того минуло десять поколінь.

— Може й так. Коли живеш так довго, забуваєш. Може, мати моєї матері мені це розповідала, але жінку ту звали Гагулою, це я точно знаю. Запам’ятайте! — сказала вона, звертаючись до нас. — В тому місці, де сховані блискучі іграшки, ви знайдете мішок із козячої шкури, наповнений камінням. Його наповнила біла людина, але вона не могла його узяти з собою: лихо впало на її голову, кажу вам, лихо чатувало на неї! Може, мати моєї матері розповідала мені про це… Наш шлях буде веселим — дорогою ми побачимо тіла тих, хто загинув у битві. їхні очі вже виклювало вороння, а ребра обгризли хижаки. Ха! Ха! Ха!

Третього дня після подій, описаних у попередньому розділі, ми рушили в дорогу. Стемніло, коли ми розташувалися на відпочинок біля підніжжя Трьох чаклунів — так називалися три гори, що утворювали трикутник, біля вершини якого закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. Нас супроводжували Фулата — вона подалася з нами переважно через Гуда, Інфадус, Гагула і загін слуг та охорона. Гагулу несли на ношах, і звідти весь день долинало її бурмотіння і лайка.

Гори, або, точніше, три гірські вершини, що виникли, внаслідок якогось геологічного зсуву, як я вже згадував, були розташовані у формі трикутника. Одна вершина була праворуч від нас, друга — ліворуч, а третя — прямо перед нами. Ніколи я не забуду видовища, яке постало перед нашими очима вранці наступного дня, коли ми побачили ці три верхів’я, осяяні промінням сонця. Високо-високо над нами здіймалися догори їхні снігові вінці. Там, де кінчався сніговий покрив, гори були пурпурового кольору від суцільних заростей вересу. Такого ж кольору були і порослі вересом торф’янисті болота у видолинках на схилах гір.

Простісінько перед нами, як біла стрічка, пролягала Велика Дорога царя Соломона, кружеляючи до підніжжя середньої вершини, що знаходилася десь за п’ять миль звідси. Там дорога закінчувалася.

Важко описати величезне хвилювання, що охопило нас того ранку. Нехай краще читач сам спробує усе це уявити. Адже нарешті ми наблизилися до таємничих копалень, які три сторіччя тому були причиною трагічної загибелі не лише старого португальця, але і його бідолашного нащадка, а також, як ми припускали, і брата сера Генрі, Джорджа Куртіса.

Чи випаде нам після всього, що довелося зазнати, краща доля? їх спіткало лихо, як прокаркала ця стара відьма Гагула. Може, й нас чекає те саме? Так чи інакше, коли ми долали останній відтинок чудової дороги, я не міг подолати відчуття забобонного страху і гадаю, що те ж саме відчували Гуд і сер Генрі.

Близько півтори години ми крокували дорогою з-поміж заростей вересу. Нетерплячка гнала нас так хутко, що люди, які несли ноші з Гагулою, ледве встигали за нами, а пронизливий голос старої увесь час вимагав, щоб ми зупинилися.

— Ох, обережніше, білі люди! — верещала вона, виставляючи свою страхітливу зморщену пику з-за завісок, втупивши в нас пильний погляд своїх палахких очей. — Навіщо так поспішати назустріч загибелі, гей, ви, шукачі скарбів! — І вона захихотіла своїм огидним сміхом, від якого по моєму тілу завжди пробігали холодні мурахи. На якийсь час цей сміх охолодив наш запал.

Проте ми наполегливо рвалися вперед. Нарешті ми побачили просто перед собою велику заокруглену заглибину з пологими схилами, яка мала до дна не менше ніж триста футів і більше ніж півмилі довкруж.

— Ви, напевне, здогадуєтеся, що це таке? — звернувся я до сера Генрі і Гуда, які з подивом заглядали в це величезне воронкоподібне заглиблення.

Вони заперечно похитали головами.

— У такому разі мені ясно, що вам ніколи не доводилося бачити алмазних копалень в Кімберлі. Можете бути певні, що це і є алмазні копальні царя Соломона. Дивіться сюди, — сказав я, показуючи на твердий блакитний намул, який виднівся подекуди з-поміж трави і чагарнику, що покривав схили. — Це типова геологічна формація. Я переконаний, що, якби ми спустилися досередини, то знайшли б алмазоносні трубки, заповнені магмою кімберліту або брекчією[54]. А зараз погляньте сюди, — і я показав на численні пласкі плити з вивітреної скельної породи на пологому схилі копальні, нижче за рівень водостоку, проритого глибокої давнини. — А ці плити колись слугували для промивання породи.

Біля краю цієї величезної ями, яка, звичайно, була саме тією копальнею, яка була намальована на карті старого португальця, Велика Дорога розгалужувалася і огинала її довкола. В багатьох місцях ця дорога, що йшла краєм копальні, була поспіль вимощена великими кам’яними брилами, очевидно для того, щоб укріпити краї ями і запобігти можливому обвалу порожніх сланців, що оточують алмазоносну брекчію. Ми хутко пішли дорогою, гнані бажанням якнайшвидше роздивитися зблизька три гігантські фігури, що бовваніли на протилежному боці величезної ями. Підійшовши ближче до колосів, ми переконалися: це й були троє Мовчазних, перед якими кукуанський народ відчував такий благоговійний острах. Але тільки підійшовши упритул, ми повністю усвідомили царствену велич Мовчазних.

Там, на колосальних п’єдесталах із темної скелі, на відстані двадцяти кроків одна від одної, споглядаючи дорогу, що тяглася на шістдесят миль до Луу, сиділи три колосальні постаті — дві чоловічі й одна жіноча. Кожна з них була близько вісімнадцяти футів заввишки від тімені до п’єдесталу.

Одна з них зображувала голу жінку і вирізнялася винятковою, хоча і суворою красою. На жаль, риси її обличчя були поруйновані, бо упродовж багатьох століть зазнавали впливу погоди.