Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Через секунду його підняли чиїсь дбайливі руки, обмили холодною водою обличчя. Невдовзі його великі сірі очі розплющилися.

Він був живий!

Якраз тієї миті, коли зайшло сонце, я підійшов туди, де в пилюці лежала голова Твали, зняв алмаз з мертвого чола і подав його Ігнозі.

— Візьми його, законний королю кукуанів! — сказав я Ігнозі, він увінчав діадемою своє чоло і, підійшовши до мертвого тіла, поставив ногу на широкі груди свого подоланого ворога і заспівав переможну пісню, таку прекрасну і водночас первісно-дику, що я не в змозі передати її велич. Якось я чув, як один знавець грецької мови читав уголос дуже виразно твір грецького поета Гомера, і пам’ятаю, що я аж завмер від захоплення при звуках цих плавних, ритмічних рядків. Пісня Ігнозі мовою такою ж прекрасною і виразною, як старогрецька, справила на мене абсолютно таке ж враження, хоча я й був смертельно втомлений подіями і переживаннями останніх днів.

— Нарешті, — почав він, — нарешті наше повстання увінчане перемогою, і зло, заподіяне нами, виправдане нашою силою!

Цього ранку наші вороги підвелися і струсили з себе сон. Вони прикрасили себе перами і приготувалися до бою.

Вони підвелися і схопили свої списи. Воїни закликали вождів: “Прийдіть і керуйте нами”, а вожді покликали короля і сказали йому: “Веди нас до бою”.

Вони підвелися гордо, ці двадцять тисяч воїнів і ще двадцять тисяч.

Пера, що прикрашали їхні голови, покрили землю, як пера птаха вкривають його гніздо. Вони потрясали своїми списами і кричали, так вони високо здійняли свої списи, що блищали проти сонця. Вони жадали бою, сповнені звитяги.

Вони рушили проти мене. Наймогутніші бігли, щоб подолати мене. Вони кричали: “Ха! Ха! Його вже можна вважати загиблим!”

Тоді я дихнув на них — і моє дихання було схоже на повів бурі, і вони перестали існувати.

Мої блискавки пронизали їх. Я здолав їхню силу, уразивши їх блискавками своїх списів. Я обернув їх на порох громом свого голосу.

Їхні ряди розкололися, вони розсипалися й зникли, як вранішній туман.

Вони стали поживою для ворон і лисиць, і поле бою просякло їхньою кров’ю.

Де ж ті велетні, що постали вранці?

Де ж ті зухвальці, котрі кричали: “Його можна вже вважати загиблим!”, чиї голови були прикрашені перами, що розвівалися вітром?

Вони схилили свої голови — але не сон схилив їх. Вони поринули у сон — але це не сон.

Вони забуті. Вони поринули в пітьму і не повернуться знов. Інші заберуть їхніх дружин, і діти забудуть про них.

А я — король! Подібно до орла, я знайшов своє гніздо.

Слухайте! Я забрів на край світу під час своїх поневірянь, і ніч була темна, але я повернувся до рідної домівки, коли зайнялася зоря.

Прийдіть же під захист моїх крил, о люди, і я утішу вас, і страх і смуток щезнуть!

Настав щасливий час, час винагороди!

Мені належить худоба, яка пасеться в долинах, і діви в краалях також належать мені.

Зима минула, настало красне літо.

Тепер зло сховає своє обличчя від ганьби, і благодать розквітне в країні, наче лілії.

Радій, радій, мій народе! Хай святкує вся країна, бо в прах повергнуто тирана, бо я король!

Він замовк, а з густих сутінків лунко прокотилося:

— Ти — наш король!

Отже, слова, сказані мною посланцю Твали, виявилися пророчими. Не минуло відтоді й двох діб, а обезглавлений труп Твали вже задубів біля воріт його краалю.

Коли поєдинок завершився, сера Генрі й Гуда віднесли до краалю Твали, куди послідував і я. Обидва вони були ледве живі від втрати крові й крайнього виснаження, та і мій стан був не набагато кращий. І хоча я людина міцна і витривала і можу витримати куди більше, аніж декотрі, бо худорлявий, неабияк загартований і натренований, але того вечора я ледве стояв на ногах. Коли ж я буваю перевтомлений, рана, колись заподіяна мені левом, особливо сильно мені допікає. До того ж моя голова буквально розколювалася на шматки від нанесеного вранці удару, після якого я впав у непам’ять.

Загалом, важко було уявити більш жалюгідну трійцю, ніж ту, як ми в той пам’ятний вечір. Ми втішали себе тим, що нам неабияк пощастило, бо хоча наше становище було вельми невтішним, але ми були живі, тоді як багато тисяч хоробрих воїнів, ще вранці сповнених сил, тепер лежали купами на полі бою.

Прекрасна Фулата відтоді, як ми врятували її від неминучої загибелі, добровільно стала нашою служницею і особливо піклувалася про Гуда, отож з її допомогою нам вдалося стягнути з себе кольчуги, що, безсумнівно, врятували життя двом з нас, і тут ми виявили, що суцільно покриті саднами і синцями. Хоча сталеві кільця кольчуги і перешкодили списам встромитися в наше тіло, але зберегти нас від цих синців і саден вони, звичайно, не могли. Фулата принесла нам якесь листя із дуже приємним запахом, воно значно полегшило наші страждання, коли ми його приклали як пластир до ушкоджених місць. Але хоча вони й були болючі, але не так нас тривожили, як рани сера Генрі й Гуда. У капітана була наскрізна рана в литці його “прекрасної білої ноги”, і він втратив багато крові, а у сера Генрі, крім інших ушкоджень, була глибока рана на щоці, яку йому заподіяв сокирою Твала.

На щастя, Гуд — добрячий хірург, і, як