Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Аж тут Сірі з бойовими вигуками кинулися вперед, здійнявши свої списи, і обидва полки змішалися в навальній рукопашній сутичці. Наступної миті брязкіт щитів, що стикалися у бою, схожий на гуркіт грому, долинув до наших вух, і вся рівнина, здавалося, запалала зблисками сонячного сяйва, яке віддзеркалювали бойові списи. Маса людей, що вражали одне одного, коливалася, наче морські хвилі, розгойдуючись з одного боку в другий, але це продовжувалося недовго. Раптом лінії атакуючих почали помітно рідшати, і потім повільною, довгою хвилею Сірі прокотилися по них, зовсім так само, як морська хвиля наростає і перекочується через підводну скелю. Мету було досягнуто — полк нападаючих був повністю знищений, але і від Сірих залишилося тепер тільки два ряди. Вони втратили третину полку.
Знову зімкнувши свої ряди, вони стояли пліч-о-пліч у мовчанні, чекаючи нової атаки. Я з радістю помітив серед них біляву бороду сера Генрі. Він ходив туди й сюди, встановлюючи порядок. Отже, він був іще живий!
Тим часом ми підійшли до поля бою, покритого тілами загиблих, поранених і тих, що конали. Їх було не менше чотирьох тисяч чоловік, і земля була буквально залита кров’ю. Ігнозі віддав наказ, який був швидко переданий по рядах. Цей наказ забороняв вбивати поранених ворогів і, наскільки ми могли спостерігати, виконувався неухильно. Інакше видовище було б жахливим. Правда, розмірковувати над цим нам було ніколи.
Другий полк, де у воїнів, на відміну від інших, плюмажі, короткі спіднички і щити були білого кольору, наближався, щоб атакувати дві тисячі ще живих Сірих, які стояли, як і перше, в зловісному мовчанні. І знов, коли супротивник підійшов на відстань сорока ярдів або близько того, Сірі обрушилися на нього з нищівною силою. Пролунав оглушливий брязкіт щитів, що стикалися в герці, і похмура трагедія повторилася знов. Якийсь час здавалося майже неможливим, що Сірим вдасться взяти верх. Атакуючий полк, переважно з молодих воїнів, бився надзвичайно люто, і спочатку здавалося, що Сірі знесилюються під навалою цієї маси людей. Різанина була страхітлива, сотні воїнів щохвилини падали пораненими і убитими. Серед криків і стогонів вмираючих, супроводжуваних брязкотом схрещених списів, лунав безперервний вигук торжества “Бий, бий!”, який видавав переможець тої миті, коли прохромлював своїм списом тіло полеглого ворога.
Проте виняткова стійкість, мужність і дисципліна можуть творити чудо. Крім того, один досвідчений солдат вартий двох новачків — це невдовзі стало очевидним. Щойно ми подумали про поразку Сірих і приготувалися зайняти їхнє місце, як я почув низький голос сера Генрі, що пересилював шум битви. На мить я побачив його бойову сокиру, якою він вимахував у повітрі над своїм плюмажем. Потім сталася якась зміна. Сірі припинили відступ. Вони стояли нерухомо як скеля, об яку знов і знов розбивалися люті хвилі списоносців лише для того, щоб котитися назад. Раптом вони рушили знов і цього разу — вперед. Оскільки не було диму від вогнепальної зброї, ми змогли розгледіти все чітко. Ще хвилина — і атака ослабла.
— Так, це справжні воїни! Вони знов здобудуть перемогу! — вигукнув Ігнозі, який скреготів зубами від хвилювання, стоячи поряд зі мною. — Дивися, ось вона, перемога!
І тут, наче клубки диму, що вирвалися з жерла гармати, атакуючий полк розколовся на окремі купки, воїни летіли нестримно, а за ними розвівалися за вітром їхні білі плюмажі. Отже, супротивники залишилися переможцями, але — на жаль! — полку більше не було. Від потрійної лінії доблесних воїнів чисельністю три тисячі чоловік, що сорок хвилин тому розпочали бій, залишилося що найбільше близько шестисот, від ніг до голови обіллятих кров’ю. Решта загинули. Розмахуючи списами в повітрі, воїни, що лишилися в живих, видали переможний клич. Ми сподівалися, що тепер вони відійдуть туди, де стояли ми, але натомість вони кинулися вперед, переслідуючи супротивника, що тікав. Пробігши близько ста ярдів, вони захопили невеликий пагорб із пологими схилами і, знову вишикувавшись у три ряди, утворили довкола потрійне кільце. Потім — о щастя! — я на мить побачив сера Генрі, очевидно, неушкодженого, що стояв на узвишші. З ним був наш старий друг Інфадус. Але полки Твали знов атакували приречених на смерть одчайдухів, і зав’язався новий бій. Мабуть, кожен, хто читає цю історію, давно уже збагнув, що я трохи боязкий і, відверто кажучи, зовсім не прагну вплутуватися в битви. Правда, мені часто випадало потрапляти в складні обставини і проливати людську кров, але я завжди відчував до цього найбільшу огиду і старався, якомога, не втратити ні краплі власної крові, навіть не соромлячись накивати п’ятами, якщо це підказував мені здоровий глузд. Проте у цей момент я вперше в житті відчув бойовий запал у грудях. Войовничі рядки з легенд Інголдзбі разом із кровожерними сценами зі Старого Заповіту постали в моїй пам’яті, як гриби в темряві. Кров моя, яка досі майже застигла від жаху, почала бурхливо пульсувати у венах, і мене охопило дике прагнення вбивати нещадно. Я озирнувся на щільні ряди воїнів позаду нас, і в голові майнуло: чи такий у мене вираз обличчя, як у них. Вони стояли, напружено витягнувши шиї, їхні руки судомно стискувалися, губи розтулилися, на обличчях застигла несамовита жага бою, очі пильно видивлялися майбутню жертву.
Тільки в Ігнозі, якщо судити з його здатності володіти собою, серце билося, мабуть, спокійно, як завжди, під плащем з леопардової шкури, хоча і він безперервно скреготів зубами. Далі я не міг витримати.
— Невже ми повинні стояти тут, поки не вростемо у землю корінням, Амбопо, тобто Ігнозі, і чекати, щоб Твала знищив наших братів там, біля пагорба? — запитав я.
— О ні, Макумазане, — відповів він, — дивися. Настає зручний момент
