Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

У цей час свіжий полк навальним маневром обійшов кільце Сірих біля узвишшя і, розвернувшись, атакував їх з тилу.

Тоді, здійнявши свою бойову сокиру, Ігнозі дав сигнал до атаки. Прогримів бойовий клич кукуанів, і Буйволи, подібно до морського приливу, стрімко кинулися в атаку.

Я не в змозі розповісти, що за цим відбулося. Я пам’ятаю тільки несамовиту, але планомірну навалу, від якої, здавалося, здригнулася земля, раптово змінилася лінія фронту, і полк, проти якого була спрямована атака, переформував ряди, потім — страшний удар, приглушений гул голосів і безперервний блискіт списів — усе це я бачив крізь криваво-червоний туман.

Коли моя свідомість проясніла, я побачив, що стою серед жменьки вцілілих, неподалік вершини пагорба. Простісінько переді мною стояв не хто інший, як… сам сер Генрі! Тоді я не мав ані найменшого уявлення про те, як я туди потрапив. Сер Генрі згодом розказав мені, що несамовита атака Буйволів винесла мене майже до його ніг, де я й лишився, коли вони подалися назад. Він вирвався з кільця, утвореного Сірими, і знов утягнув мене всередину.

Що ж до битви, яка розгорілася опісля, то хто візьметься описати її? Маси воїнів щомиті хвилями накочувалися на наше кільце, що зменшувалося, знов і знов ми відбивали їх натиск. Здається, я колись уже читав про подібну битву:

Це було грандіозне видовище. Час від часу ряди супротивника хоробро переходили в наступ, долаючи бар’єри з трупів своїх воїнів. Іноді вони йшли, тримаючи перед собою убитих для захисту від ударів наших списів, але йшли лише для того, щоб приєднати до гори загиблих свої власні тіла.

Я із захопленням спостерігав, як старий воїн Інфадус стійко і врівноважено, неначе на параді, вигукував накази, сипав глузливі зауваження і навіть жартував, щоб піднести дух жменьки вцілілих воїнів. Коли ж насувалася чергова хвиля атакуючих, він кидався туди, де було найгарячіше, щоб особисто відбивати атаку. Та все ж ще більш прекрасне видовище являв сер Генрі. Страусині пера, що прикрашали його голову, хтось зрізав ударом списа, і його довге біляве волосся розвівалося за вітром. Він стояв непохитно, цей гігант, схожий на стародавнього данця, його руки, сокира, кольчуга — все було залляте кров’ю, і ніхто не міг витримати завданого ним удару. Вряди-годи я бачив, як він обрушував свій удар на якогось відважного воїна, що наважився змагатися з ним у герці. Вражаючи ворога, він кричав “О-хой! О-хой!” — зовсім як його беркширські предки. Його удар пробивав щити, ламав на друзки списи, обрушувався на голову ворога, аж поки вже ніхто не наважувався наблизитися до білого гіганта “umtagati” — тобто чаклуна, який у гущі бою залишався неушкодженим.

Але раптом по рядах ворогів прокотилося: “Твала, Твала!”, і з самої гущавини атакуючих вибіг не хто інший, як сам одноокий велет-король, також озброєний бойовою сокирою, щитом і одягнений в кольчугу.

— Де ж ти, Інкубу, біла людино, вбивця Скрагги, мого сина? Подивимося, чи вдасться тобі вбити мене! — заревів він і хутко метнув толлу просто в сера Генрі, який, на щастя, це помітив і вчасно підставив назустріч ножеві свій щит.

Ніж пронизав щит і залишився стирчати в залізному каркасі.

Твала з криком кинувся просто на сера Генрі й завдав своєю бойовою сокирою такого нищівного удару по його щиту, що лише струс від удару примусив сера Генрі, хоч він і був дуже сильною людиною, впасти на коліна.

Проте на цьому поєдинок і закінчився, оскільки в ту ж мить з боку полків, що тіснили нас, долинули крики жаху, і, поглянувши туди, куди вони дивилися, я зрозумів, що сталося.

Праворуч і ліворуч рівнина була загачена воїнами, що ринули в атаку. Наші загони, котрі зайшли з флангів, пришли нам на допомогу. Кращого моменту для цього не можна було вибрати. Як і передбачав Ігнозі, вся армія Твали зосередила свою увагу на кривавій сутичці із рештками полку Сірих і на битві з Буйволами, які трималися на деякій відстані від Сірих. Отже, ці два полки, які разом утворили основне ядро нашої армії, відвернули увагу супротивника, який не подумав про можливість нападу з флангів, хоча “роги”, утворювані фланговими загонами, вже майже з’єдналися. І тепер, поки полки Твали намагалися переформуватися для оборони, воїни з флангів кинулися на них, як прудкі пси.

За якихось п’ять хвилин успіх битви визначився. Полки Твали, охоплені з обох флангів і виснажені страшною різаниною з Сірими і Буйволами, кинулися тікати. Незабаром воїни розсипалися в паніці по всій рівнині, що пролягла між нами і Луу. Що ж до тих загонів, які ще зовсім недавно оточили нас і Буйволів, то вони раптом розтанули, як за помахом чарівної патички, і виявилося, що ми стоїмо самі, як скеля, від якої відринуло море. А що за видовище відкрилося перед нашими очима! Тут і там купами лежали мертві й конаючі, а з-поміж хоробрих воїнів Сірих залишилося в живих лише дев’яносто п’ять чоловік. Лише цей полк втратив понад дві тисячі дев’ятсот чоловік.

Інфадус стояв, перев’язуючи рану на руці, і вдивлявся в картину недавнього бою.

— Воїни, — спокійно звернувся він до них, — ви відстояли честь свого полку. Про сьогоднішню битву говоритимуть діти ваших дітей.

Потім він обернувся до сера Генрі й потиснув йому руку.

— Ти велика людина, Інкубу, — просто сказав він. — Я провів довге життя з-поміж воїнів і знав багато відважних людей, але такого, як ти, зустрічаю вперше.

Саме в цей момент Буйволи простували повз нас, прямуючи до Луу, і нам передали прохання Ігнозі, щоб Інфадус, сер Генрі і я приєдналися до нього. Тому, віддавши наказ дев’яти