Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Тим часом Фулата зварила нам міцний бульйон, оскільки ми були надто слабкі для іншої їжі. Абияк проковтнувши його, ми впали на купу чудових каросс — килимів із звіриних шкур, розкиданих на підлозі великої світлиці колишнього короля. Дивна іронія долі: на власному ложі Твали, під його власним плащем спав тієї ночі сер Генрі — людина, яка його убила! Я говорю “спав”, але після денного побоїща спати було, звичайно, важко. Треба сказати, що повітря було переповнене гіркими риданнями і скорботними прощаннями із загиблими. Звідусюди лунали крики і тужливі голосіння жінок, що втратили в битві чоловіків, синів і братів. Хіба дивно, що вони так гірко плакали, адже в цій страшній битві було знищено понад двадцять тисяч воїнів, тобто третя частина кукуанської армії. У мене серце краялося з жалю, коли я слухав ці стогони і ридання по тих, хто ніколи вже більше не повернеться. І лише тоді я особливо чітко усвідомив весь жах того, що сталося на догоду людській марноті.
Опівночі безперервні крики і голосіння стали потроху вщухати, і нарешті запала тиша, що її подеколи порушували протяжні, пронизливі крики з хатини позаду нашої: це Гагула вила над бездиханним тілом Твали.
Нарешті я забувся важким сном, раз по раз здригаючись і прокидаючись. Все мені марилося, що я начебто знову на пагорбі, і воїн, якому я власною рукою заподіяв смерть, знов нападає на мене, а то я буцімто знаходився в кільці Сірих, що здобували собі безсмертя в бою проти полків Твали, а то знов я бачив, як прикрашена плюмажем скривавлена голова Твали котилася повз мене, скрегочучи зубами і люто виблискуючи своїм єдиним оком.
Але нарешті ця ніч минула. Коли ж настало світання, я побачив, що мої товариші спали не краще за мене. У Гуда почалася сильна лихоманка, і невдовзі він почав марити, та ще й, на мої найбільші побоювання, харкати кров’ю. Мабуть, це був наслідок якогось внутрішнього крововиливу, викликаного відчайдушними зусиллями кукуанського воїна проткнути кольчугу Гуда своїм величезним списом. Зате сер Генрі відчував себе значно краще і був досить свіжий і бадьорий, хоча все його тіло так задубіло, що він ледве міг рухатися, а через рану на обличчі він не міг ні їсти, ні говорити.
Близько восьмої ранку нас прийшов відвідати Інфадус. Він сказав, що не спав цілу ніч і навіть ще не лягав: потрясіння минулого дня, схоже, мало на ньому відбилися — це був старий, загартований в боях воїн. Інфадус був дуже радий нас бачити і сердечно потиснув нам руки, хоча його неабияк засмутив важкий стан капітана Гуда. Я помітив, що він ставився до сера Генрі з благоговінням, немовби той був не звичайною людиною, а надприродною істотою, і справді, згодом ми побачили, що вся Країна Кукуанів саме так і вважала. Воїни казали, що жодна людина не може зрівнятися з ним у бою, і дивувалися, як після такого утомливого кривавого дня він зміг стати до смертельного герцю із самим Твалою — королем і найсильнішим у країні воїном — і одним помахом перетяти його бичачу шию. Цей удар ввійшов у кукуанів у прислів’я, і відтоді прояв виняткової сили або звитяжний подвиг були відомі в країні як “удар Інкубу”.
Інфадус повідомив, що всі полки Твали перейшли на бік Ігнозі і що такі ж прояви покірності виявляють усі воєначальники Країни Кукуанів.
Смерть Твали від руки сера Генрі поклала край всім тривогам, оскільки Скрагга був єдиним сином вбитого короля, і, отже, для Ігнозі не залишилося в живих жодного суперника, який міг би претендувати на королівський престол.
Коли я висловив жаль з приводу того, що Ігнозі здобув владу через потоки крові, Інфадус знизав плечима.
— Так, — відповів він, — тільки час від часу проливаючи кров, можна тримати в спокої кукуанський народ. Справді, багато загинуло, але залишилися жінки, і скоро підростуть нові воїни, які займуть місця тих, хто поліг. Тепер у країні на якийсь час буде мирно.
Після відвідин Інфадуса, того ж ранку, до нас ненадовго прийшов Ігнозі. Голова його була увінчана королівською діадемою. Споглядаючи, як він наближався до нас із царственою величчю, оточений підлесливою свитою, я мимоволі згадав високого зулуса, який всього кілька місяців тому прийшов до нас у Дурбані прохати взяти його в служіння. І я мимохідь подумав про зрадливу долю і про те, як несподівано змінює свій хід колесо фортуни.
— Вітаю тебе, королю! — сказав я, встаючи.
— Так, Макумазане, нарешті я король. І все за допомогою ваших трьох правиць!
Ігнозі розказав, що у нього все гаразд і що він сподівається через два тижні влаштувати велике свято, щоб оприлюднити свою перемогу.
Я запитав його, як він вирішив вчинити з Гагулою.
— Вона — злий дух нашої країни, — відповів він. — Я маю намір стратити її, а заразом — усіх мисливців за чаклунами. Вона вже так довго живе на світі, що ніхто не може пригадати той час, коли вона була не така стара, окрім того, це вона навчала чародійництву мисливців за чаклунами. Небеса над нами бачать, що саме Гагула запроваджувала в нашій країні таку жорстокість.
— Проте вона багато знає, — заперечив я. — Знищити знання легше, ніж їх зібрати, Ігнозі.
— Це правда, — відповів він замислено. — Лише вона знає таємницю Трьох Чаклунів, які перебувають там, де проходить Велика Дорога, де поховані наші королі й сидять Мовчазні.
— І де знаходяться алмази! Не забудь своєї обіцянки, Ігнозі! Ти повинен провести нас до копалень, навіть якщо для цього тобі доведеться пощадити життя Гагули, оскільки лише вона знає туди дорогу.
— Я цього не забуду, Макумазане, і подумаю над твоїми словами.
