Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Я із подивом спостерігав, як ця темношкіра красуня день і ніч, схилившись над людиною у важкому маренні, доглядала за хворим так дбайливо і самовіддано, як досвідчена сестра милосердя. Упродовж перших двох ночей я намагався їй допомогти, так само як і сер Генрі, наскільки йому дозволяв його стан, адже він сам ледве рухався, але Фулаті не подобалося наше втручання, і вона ледве його витримувала. Зрештою вона наполягла на тому, щоб ми передали догляд за Гудом їй одній, посилаючись на те, що наша присутність його турбує.
Гадаю, що вона мала рацію. Вдень і вночі вона не склепила очей, відганяючи від хворого мух і даючи йому лише одні ліки — прохолодне пиття з молока, настояного на сокові цибулин з роду тюльпанових. Як зараз бачу я цю картину, що спостерігав ніч у ніч при світлі нашої тьмяної лампи: Гуд, який борсається в мареннях, зі. схудлим лицем, із блискучими, широко розплющеними очима, а коло нього на підлозі, притулившись до стіни хатини, сидить струнка кукуанська красуня. Її втомлене обличчя із оксамитовими очима було сповнене терплячого співчуття. А може, це було щось більше, аніж співчуття?
Протягом двох днів ми не мали жодної надії, що наш товариш виживе, і бродили подвір’ям краалю, украй згорьовані.
Лише Фулата не припускала найменшої думки про це і говорила, що він житиме.
На відстані трьохсот ярдів навкруги головної будівлі Твали панувала повна тиша. За наказом короля всі, хто жив поблизу, були виселені, окрім сера Генрі й мене, щоб ніякий шум не долинав до вух недужого. Якось уночі, на п’ятий день хвороби Гуда, перш ніж лягти спати, я, як завжди, пішов його відвідати.
Я тихо увійшов до хатини. Лампа на підлозі освітлювала постать Гуда. Він більше не кидався, а лежав абсолютно нерухомо.
Отже, сталося! Серце моє розкраялося, і з грудей вихопилося ридання.
— Тсс! — долинуло до моїх вух, і я побачив якусь примарну чорну тінь біля узголів’я Гуда.
Тоді, скрадливо наблизившись, я побачив, що він був не мертвий, а спав глибоким сном, міцно стискаючи своєю схудлою білою рукою точені пальці Фулати. Криза минула, і він мав жити! Отак він проспав вісімнадцять годин поспіль, і навряд чи хто мені повірить, але протягом усього цього часу ця зраділа дівчина сиділа біля нього, не насмілюючись поворухнутися і звільнити свою руку, щоб він не прокинувся.
Ніхто ніколи не дізнається, яких страждань зазнала вона і як, мабуть, здерев’яніло все її тіло, не кажучи вже про те, що протягом цих вісімнадцяти годин вона нічого не пила і не їла! Коли ж Гуд прокинувся і випустив її руку, бідну дівчину довелося винести — так задубіли її ноги і руки.
Як тільки в здоров’ї Гуда стався цей злам на краще, він став швидко видужувати. І лише тоді сер Генрі розповів йому, чим він зобов’язаний Фулаті, як вона протягом кільканадцяти годин сиділа при його узголів’ї, боячись зробити щонайменший рух, щоб його не потривожити. На очах моряка виступили щирі сльози, він устав і негайно ж пішов до хатини, де Фулата готувала нам обід, оскільки на той час ми знову повернулися до своїх хатини.
Він узяв мене як перекладача на той випадок, якщо вона його не зрозуміє, але треба сказати, що Фулата зазвичай розуміла його напрочуд добре, хоча його знання іноземних мов, зокрема й зулуської, були досить обмежені.
— Скажіть їй, — схвильовано сказав Гуд, — що я зобов’язаний їй життям і ніколи не забуду її доброти.
Я переклав ці слова і побачив, як спалахнуло її обличчя навіть крізь темну шкіру.
Обернувшись до нього швидко і граційно, як дика птаха у польоті, вона тихо відповіла, підвівши на Гуда свої великі чудові очі:
— Мій пан забув: хіба не він врятував моє життя і хіба я не його служниця?
Треба сказати, що ця молода леді, очевидно, зовсім забула про те, що і ми з сером Генрі брали участь в її порятунку з кігтів Твали. Але так уже створені жінки! Я пам’ятаю, що моя люба дружина чинила так само. Треба сказати, що після цієї розмови я повернувся додому з важким серцем: мені не припали до вподоби ніжні погляди Фулати, бо я добре знав фатальну влюбливість моряків узагалі і Гуда зокрема.
Я відкрив для себе дві речі на світі, яких не можна уникнути: це утримати зулуса від бійки, а моряка — від того, щоб він не закохався.
Через кілька днів Ігнозі скликав Велику Раду, так звану “індабу”, на якій “індуни” — себто старійшини — офіційно визнали його за короля.
Вся ця церемонія справила сильне враження, так само як і величний огляд військ, що відбувся після неї. Решта вцілілих полків брали того дня участь у грандіозному параді, і перед всією армією їм була оголошена подяка за виняткову відвагу у великій битві проти Твали. Кожного з цих воїнів король обдарував великою кількістю худоби і всім надав чину воєначальників у новому полку Сірих, що був у процесі формування. По всій країні Кукуанів було оголошено, що нас трьох, поки ми ощасливлюємо їх своєю присутністю, всі війська мають вітати королівським салютом і віддавати нам ті ж почесті, що і королю. Було також проголошено, що нам надається влада над життям і смертю людей. У присутності всіх підданих Ігнозі ще раз підтвердив свої обіцянки, що людська кров не проливатиметься без суду і що полювання за чаклунами припинено.
По закінченні святкування, залишившись наодинці з Ігнозі в його палаці, куди ми прийшли відвідати його, ми сказали йому,
