Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

По обидва боки її голови здіймалися роги півмісяця. Дві чоловічі постаті, на відміну від першої, були задрапіровані в мантії. Обличчя їхні були страхітливі, особливо у сидячого праворуч. Воістину це була личина диявола. Обличчя того, що ліворуч, було безтурботно-спокійне, але спокій цей спричиняв жах. Воно уособлювало нелюдську жорстокість, ту жорстокість, що нею, на думку сера Генрі, в старовину фантазія людини наділяла могутніх істот, які, може, здатні були і на добрі справи, проте споглядали страждання людства якщо не з насолодою, то і без жодних терзань. Три фігури, що самотньо сиділи у надхмар’ї й століттями споглядали долину внизу, справді спричиняли благоговійний жах. Ми дивилися на Мовчазних, як їх називали кукуани, і нас охопило непереборне бажання дізнатись, чиї руки витесали з каменю цих колосів, проклали дорогу і вирили величезну копальню. Коли я приголомшено дивився на них, мені раптом пригадалося (оскільки я добре знаю Старий Заповіт), що Соломон відрікся своєї віри і став поклонятися чужоземним богам. Імена трьох із цих богів я також пригадав: Ашторет — богиня Сидонян, Чемош — бог Моабітів і Мільком — бог дітей Аммона. Я висловив супутникам своє припущення, що три фігури, котрі ми споглядали, можливо, зображують саме ці три божества.

— Мабуть, у цьому є дещиця істини, — замислено промовив сер Генрі. Він був дуже освіченою людиною і, коли ще вчився в коледжі, досяг великих успіхів у вивченні класиків. — Адже давньоєврейська Ашторет, — продовжував він, — називалася Астартою у фінікійців, які займалися переважно торгівлею за часів Соломона. Астарту ж, яку греки згодом називали Афродітою, зображали з рогами, що нагадують півмісяць, а на голові жіночої фігури виразно видно роги півмісяця. Можливо, ці колоси були створені з волі якого-небудь посадовця Фінікії, що управляв копальнями. Хто знає!

Ми все ще розглядали ці дивовижні пам’ятники глибокої старовини, коли до нас підійшов Інфадус. Спочатку, підвівши свого списа, він віддав салют Мовчазним, а потім запитав у нас, чи маємо ми намір одразу ж увійти до Чертога Смерті, чи хочемо піти туди пізніше, після полуденної трапези. Він сказав, що коли ми готові відправитися зараз же, то Гагула висловила бажання бути нашим провідником. Оскільки ще не було й одинадцятої години, ми, охоплені нестримною цікавістю, заявили, що маємо намір іти негайно. Я запропонував про всяк випадок (якщо нам доведеться затриматися в печері) прихопити з собою трохи їжі. Принесли ноші з Гагулою, і поважна леді спостерігала звідти за нашими зборами. Тим часом Фулата, на моє прохання, поклала в очеретяний кошик трохи білтонга і двійко гарбузових бутлів, наповнених водою.

Прямо перед нами, на відстані десь п’ятдесяти кроків від спин колосів, здіймалася прямовисна кам’яна стіна, не менше вісімдесяти футів заввишки. Догори вона поступово звужувалася і утворювала підніжжя величної засніженої вершини, яка височіла над нами на три тисячі футів. Як тільки Гагула зійшла зі своїх нош, вона злобно вищирилася в наш бік і, спираючись на палицю, зашкандибала у напрямку прямовисної кам’яної стіни. Ми пішли за нею і незабаром підійшли до вузького порталу, облямованого масивною аркою. Це схоже було на вхід до галереї шахти.

Тут нас чекала Гагула. На її потворному обличчі все ще грала злобна усмішка.

— Що ж, білі люди, що спустилися з зірок, — проскрипіла вона, — великі воїни Інкубу, Бугване і мудрий Макумазане, чи готові ви? Дивіться, я тут, щоб виконати волю мого володаря короля — показати вам скарбницю із блискучим камінням.

— Ми готові, — сказав я.

— Так! Так! Укріпіть же ваші серця, щоб витримати те, що вам випаде побачити. Чи йдеш ти з нами, Інфадусе, що зрадив свого володаря?

Інфадус, спохмурнівши, відповів:

— Ні, я не йду — мені входити туди не можна, а ти, Гагуло, прикуси язика і остерігайся заподіяти зло моїм повелителям! Ти мені відповіси за них, і якщо хоч єдина волосина впаде з їхніх голів, то нехай ти, Гагуло, будеш тисячу разів відьмою, але згинеш страшною смертю. Ти чуєш мої слова?

— Я чую, Інфадусе. І я знаю тебе дуже добре — ти завжди любив хвалькувато говорити. Пам’ятаю, що, коли ти був іще дитиною, то погрожував власній матері. А це було не так і давно. Але не бійся, не бійся, я живу лише для того, щоб підкорятися волі короля. Я виконувала повеління багатьох королів, Інфадусе, поки врешті-решт вони не виконали моїх. Ха-ха! Я йду туди, щоб іще раз поглянути на їхні обличчя, а також і на обличчя Твали! Іду вже, іду! Ось лампа. — І вона витягла з-під свого хутряного плаща величезний видовбаний гарбуз, наповнений олією, з гнітом із очеретяного волокна.

— Чи підеш ти з нами, Фулато? — запитав Гуд своєю немислимою кукуанською мовою, в якій він наполегливо удоскналювався під керівництвом молодої дівчини.

— Я боюся, мій пане, — боязко відповіла вона.

— Тоді дай мені кошик.

— Ні, мій пане. Куди ти, туди і я.

“І справді ж піде, бісова дівка! — подумав я мимохіть. — І це створить неабиякі ускладнення, якщо ми взагалі коли-небудь звідси виберемося”.

Без подальших церемоній Гагула пірнула в непроникну темну щілину, яка була досить широкою, щоб вміщати двох людей, що йшли поряд. Вона пропищала вимогу слідувати за нею, і ми з деяким сум’яттям пішли на звук її голосу. Раптовий шум крил якихось сполоханих нами істот іще додав хвилювання.

— Агей! Що це таке? — вигукнув Гуд. — Хтось ударив мене по обличчю.

— Кажани, — озвався я. — Ходімо далі!

Пройшовши кроків п’ятдесят, ми помітили, що прохід став начебто світліший. Ще хвилина, і ми опинилися в дивовижному місці, якого, ймовірно, не доводилося бачити жодній людині.

Хай же читач спробує уявити внутрішність найбільшого собору, в якому йому коли-небудь випадало побувати, і тоді він дістане приблизне уявлення про розміри гігантської печери, в якій ми опинилися. Але цей храм, створений великим архітектором — природою, був вищий і ширший за будь-який, побудований людьми. Вікон не було, але звідкись згори лилося слабке світло. Мабуть, у склепінні, що здіймалося на сотню футів над нами, були прокладені отвори, у які