Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— Ну, а зараз, Гагуло, — сказав я притишено, оскільки в такому місці не випадало говорити інакше, аніж пошепки, — веди нас до скарбниці.

Стара вмить сповзла зі столу.

— Повелителі не бояться? — запитала вона, зиркнувши на мене.

— Веди далі.

— Гаразд. — І вона, накульгуючи, обійшла навкруги столу і зупинилася біля задньої стіни печери, позаду статуї Смерті. — Тут вхід до тайника. Хай мої повелителі запалять лампу і ввійдуть. — І, поставивши видовбаний гарбуз, наповнений олією, на підлогу, вона притулилася до стіни печери.

Я узяв сірник (у коробці ще було кілька штук), запалив очеретяний гніт і почав шукати очима вхід, але переді мною не було нічого, окрім суцільної стіни.

Гагула усміхнулася:

— Вхід тут, повелителі. Ха! Ха! Ха!

— Не жартуй із нами! — мовив я суворо.

— Я не жартую, повелителі. Погляньте-но сюди! — І вона вказала на стіну.

Я посвітив лампою, і ми побачили, що якась величезна кам’яна брила поволі підіймається вгору і йде вище, в скелю, де для неї, поза сумнівом, було витесано спеціальне заглиблення. Уламок скелі, що підіймався, був на вигляд як двері чималих розмірів, близько десяти футів заввишки, не менше п’яти футів завтовшки і важив принаймні двадцять або тридцять тонн. Рухався він, звичайно, за принципом простого балансу з противагами. Як приводився в дію цей пристрій, ніхто з нас не помітив, бо Гагула постаралася зробити так, щоб ми цього не побачили. Але я не сумніваюся, що десь був найпростіший важіль, на який треба було злегка натискувати в секретній точці, щоб пустити в хід приховану противагу, завдяки чому вся кам’яна брила рухалася вгору.

Повільно і легко підіймався шматок скелі, поки не зник зовсім, і на його місці перед нашими очима з’явився похмурий отвір.

Важко передати хвилювання, що охопило нас при вигляді входу до скарбниці царя Соломона. Що ж до мене, то я аж затремтів від напруження.

А раптом усе це обман, містифікація, подумав я, або, навпаки, все, що писав старий да Сильвестра, виявиться правдою? Чи справді в цьому тісному закутку захований величезний скарб? Той, який зробив би нас найбагатшими людьми в світі? Через кілька хвилин ми повинні були в цьому переконатись.

— Заходьте, білі люди із зірок! — сказала наша зловісна провідниця, переступаючи поріг. — Але спочатку послухайте старезну Гагулу. Яскраве каміння, яке ви зараз побачите, було колись викопане з колодязя, над яким сидять Мовчазні, і складене тут, але ким, я не знаю. Ті люди, які це зробили, квапилися покинути це місце, не узявши нічого з собою. Відтоді сюди входили лише один раз. Чутка про блискуче каміння передавалася із століття в століття людьми, що жили в нашій країні, але ніхто не знав ні де знаходяться скарби, ні таємниці дверей. Але одного разу в нашу країну прийшла через гори одна біла людина — може, вона теж спустилася із зірок, як ви, і правлячий на ті часи король прийняв її привітно. Це отой, що сидить он там, — і вона вказала на п’яту од краю постать, що сиділа за столом Мертвих. — І сталося так, що ця біла людина і якась жінка із нашого народу прийшли в це місце. Ця жінка випадково дізналася таємницю дверей, хоча ви можете шукати її тисячу років і все одно не знайдете. Біла людина ввійшла сюди разом з нею і наповнила цим камінням мішок із козячої шкури, в якому жінка принесла їжу. А коли чужоземець ішов зі скарбниці, то узяв ще один камінь, дуже великий, і тримав його в руці. — Тут стара замовкла.

— Ну, і що ж? — запитав я, задихаючись від хвилювання, так само, як і мої супутники. — Що ж сталося із да Сильвестра?

Почувши ці слова, стара відьма здригнулася.

— Звідки ти знаєш ім’я людини, яка давно померла? — різко запитала вона і, не чекаючи відповіді, продовжувала: — Ніхто не знає, що трапилося, але, мабуть, біла людина чогось злякалася, бо, кинувши додолу козячу шкуру з камінням, втекла лише з одним каменем, тим, що був у її руці. Цей камінь у нього відібрав король, і це саме той, що його ти, Макумазане, зірвав із чола Твали.

— І відтоді ніхто тут не бував? — запитав я, вдивляючись в темний прохід.

— Ніхто, мої повелителі. Але таємницю дверей зберігали, і всі королі відкривали її, але не входили, бо легенда свідчить, що той, хто ввійде сюди, помре не пізніше, ніж через місяць, як померла та біла людина в горах, у печері, де ти її знайшов, Макумазане. Ось чому наші правителі сюди не входять. Ха! Ха! Я завжди кажу правду!

У цю хвилину наші очі зустрілися, і я весь похолов. Звідки стара відьма все це знала?

— Входьте, мої повелителі. Якщо я кажу правду, козяча шкура з камінням повинна лежати на підлозі. А чи дійсно правда те, що тому, хто входить сюди, загрожує смерть, — це вже ви дізнаєтеся потім. Ха! Ха! Ха! — І, переступивши поріг, вона зашкандибала далі, несучи з собою лампу.

Зізнаюся, я ще раз завагався, чи йти мені за нею.

— Хай їй біс! — закричав Гуд. — Ходімо! Ця стара чортиця мене не залякає! — І він мерщій кинувся в прохід слідом за Гагулою.

За ним ішла Фулата, якій усе це, вочевидь, було не до душі. Бідолашна боялася і тремтіла всім тілом. Ми із сером Генрі негайно пішли за ними.

Через кілька ярдів у вузькому проході, витесаному в суцільній скелі, Гагула зупинилася. Вона нас чекала.

— Бачите, повелителі, — сказала вона, тримаючи перед собою лампу, — ті, що заховали тут скарби, повинні були поспішно полишити це місце. Вони боялися, що хто-небудь узнає таємницю дверей, і, щоб захистити вхід до тайника, вирішили спорудити тут стіну, але у них на це не вистачило часу.