Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

У той момент ці слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестримно реготати, не збагнувши доладу, над чим вони сміються. Ми стояли і аж качалися зо сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази! Вони були знайдені для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тій величезній ямі й складені теж для нас якою-небудь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було накреслене ієрогліфами на залишках воску, що прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломону, ні Давиду, ні да Сильвестра, нікому в світі. Вони належали нам! Перед нами виблискувало каміння, що коштувало мільйони фунтів стерлінгів, і лежали купи золота і слонячої кістки на тисячі й тисячі фунтів. Усе тільки й чекало, щоб ми його винесли.

Раптом наш істеричний напад сміху припинився, і ми замовкли одночасно.

— Відчиніть інші ящики, білі люди! — закаркала Гагула. — В них каміння ще більше! Беріть його, білі повелителі. Ха! Ха! Беріть більше, більше!

Під її вигуки ми узялися зривати кам’яні кришки із двох інших ящиків, в глибині душі відчуваючи, що коїмо блюзнірством, ламаючи печатки.

Ура! Вони були повнісінькі по самі вінця, принаймні другий ящик, — нещасний да Сильвестра не взяв звідти жодного каменя у свій мішок із козячої шкури. Щодо третього, він був наповнений лише на чверть, але каміння в ньому було добірне, не менше двадцяти каратів кожне, а деякі завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що деякі з найбільших мали жовтуватий відтінок, тобто були “з барвою”, як кажуть у Кімберлі. Але ми не помітили страшного, зловісного погляду Гагули, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзала зі скарбниці, щоб попрямувати далі проходом, до витесаних в скелі потайних дверей.

Але що це? До нас долинули крики, вони лунали під склепінням проходу. Це голос Фулати!

— О Бугване! На допомогу! Рятуйте! Камінь падає!

— Відпусти мене, дівчино! А то…

— Допоможіть, допоможіть! Вона ударила мене ножем!

Ми помчали проходом, і ось що узріли: кам’яні двері поволі опускалися і вже були за три фути від підлоги. Біля них у відчайдушній сутичці зчепилися Фулата і Гагула. Відважна дівчина була заюшена кров’ю, але продовжувала чіпко тримати стару чаклунку, яка захищалася, як дика кішка. Ах! Вона вирвалася! Фулата впала, а Гагула кинулася долі на підлогу і, звиваючись, як змія, проповзла в щілину під каменем, що опускався. Вона вже під ним. О лихо! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо закричала від нелюдського болю. Все нижче і нижче опускалася скеля, і всі її тридцять тонн поволі чавили потворне тіло чаклунки. Останні відчайдушні зойки, яких нам ніколи не доводилося чути, затим хрускіт кісток, аж кров застигла в жилах, і кам’яні двері зачинилися саме в той момент, коли ми з усього розгону ударилися об них.

Все це сталося упродовж якихось секунд. Ми кинулися до Фулати. Ніж Гагули пронизав її груди, і я відразу побачив, що смерть її близько.

— О Бугване! Я вмираю! — задихаючись, прошепотіла красуня. — Вона, Гагула, виповзла, я не бачила її, мені було погано… камінь почав опускатися; потім вона повернулася і стала дивитися в прохід… я бачила, як вона ввійшла через двері, що поволі опускаються… я схопила і стала тримати її, і тоді вона ударила мене ножем. Я вмираю, Бугване!

— Бідна, бідна Фулата! — у відчаї закричав Гуд і, оскільки нічого іншого уже не міг для неї зробити, кинувся до дівчини і став її цілувати.

— Бугване, — через силу мовила вона по деякій паузі, — чи тут Макумазан? У мене темніє в очах, я нічого не бачу.

— Я тут, Фулато.

— Макумазане, будь моїм голосом, прошу тебе. Бугван не розуміє моєї мови, а я, перш ніж відійду в морок, хочу сказати йому дещо.

— Говори, Фулато, я все повторю йому.

— Скажи Бугвану, моєму володарю, що я… люблю його і рада померти, адже знаю, що він не може пов’язати своє життя з моїм, бо як сонце не може поєднатися з пітьмою, так і біла людина не може поєднатися з чорною дівчиною. Скажи йому, що інколи я відчувала, немов у моїх грудях б’ється птах, який рветься вилетіти звідти і співати. Навіть зараз, коли я не можу здійняти руку і мій мозок холоне, я не відчуваю, що серце моє вмирає. Воно так переповнене любов’ю, що, якби я жила тисячу років, воно все ще було б молоде. Скажи йому, що, коли я житиму знов, то, можливо, побачу його з-поміж зірок… Я шукатиму його всюди, хоча, може, і тоді я буду чорною, а він білим. Скажи йому… ні, Макумазане, не кажи нічого, окрім того, що я люблю… О, притули мене ближче до себе, Бугване, я більше не відчуваю твоїх обіймів… О Бугване. Буг…

— Вона померла! Померла! — вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. По його обличчю текли сльози.

— Не треба так побиватися, друже, — сказав сер Генрі.

Гуд здригнувся:

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що ми дуже скоро розділимо її долю і послідуємо за нею. Хіба ви не бачите, що ми тут живцем поховані?

Ми були такою мірою приголомшені трагічною смертю Фулати, що, поки сер Генрі не вимовив цих слів, до нашої свідомості ще не. дійшов весь жах нашого становища. Тепер ми збагнули все. Величезна скеля опустилася, мабуть, назавжди, оскільки єдина істота, що знала таємницю дверей, лежала розчавлена під її тягарем. Не можна було й думати про те, щоб зламати ці двері, хіба лише за допомогою великої кількості динаміту.

Ми опинилися в пастці.

Упродовж якогось часу ми стояли заціпеніло над розпростертим