Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Коли ми стояли отак у гнітючій тиші, мені здалося, що до мого вуха долинув якийсь звук, і я попрохав друзів прислухатися. Дійсно, це був дуже слабкий і дуже віддалений, але все-таки звук якогось дзюрчання, бо мої супутники теж розчули його. Ніякими словами не описати те блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин блукань у моторошній тиші і темряві ми почули цей звук.

— Присягаюся небом, це тече вода! — вигукнув Гуд. — Уперед!

І ми знов рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше, скрадаючись уздовж кам’яної стіни. В міру нашого просування вперед цей звук ставав усе чутнішим, поки нарешті він став вчуватися виразно і лунко. Вперед, тільки вперед! Тепер помилки бути не могло — це був шум стрімкого потоку води. Та все ж, звідки могла з’явитися вода в надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що відчуває запах води.

— Ходіть обережно, Гуде, — сказав сер Генрі, — ми, напевно, вже зовсім близько.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

— Гуд! Гуд! Де ви? — кричали ми, смертельно налякані.

На наше неабияке полегшення, через хвилину почувся задиханий голос Гуда:

— Усе гаразд, я вхопився за скелю! Запаліть сірника, щоб я бачив, де ви знаходитеся.

Я поспішно запалив останній сірник. Його слабке мерехтіння вихопило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли розгледіти, чи широка ця ріка, але на якійсь відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

— Приготуйтеся витягнути мене! Мені доведеться до вас плисти! — вигукнув Гуд.

Потім пролунав сплеск — це Гуд відчайдушно боровся з течією. Ще хвилина — і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

— Чесне слово, — промовив він, жадібно ловлячи ротом повітря, — я був на волосину від загибелі. Якби я не вхопився за цю скелю і не умів би плавати, мені був би гаплик. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Ясно було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, всі ми досхочу напилися води з підземної річки, що виявилася приємною на смак, і змили, наскільки можна було, бруд з облич, а потім полишили береги цього африканського Стіксу[59] і пішли назад тунелем. Гуд, мокрий як хлющ, чалапав попереду. Нарешті ми дісталися того місця, де ще один рукав відгалужувався праворуч.

— Ну що ж, можна завернути й сюди, — утомлено сказав сер Генрі. — Тут усі дороги однакові. Що іще лишається — іти, поки не впадемо.

Поволі, нескінченно довго, ми шкандибали, ледве дибаючи, цим новим відрогом. Тепер попереду йшов сер Генрі. Раптом він зупинився, і всі наткнулися на нього.

— Погляньте! — почувся його схвильований шепіт. — Я божеволію чи це насправді світло?

Ми пильно вгледілися в темряву. Там, далеко попереду, справді щось мріло, якась тьмяна пляма, не більша, аніж вікно котеджу. Світло було, таке слабке, що тільки наші очі, які протягом довгого часу не бачили нічого, окрім мороку, могли його розгледіти.

Задихаючись від хвилювання, з надією, що знов спалахнула, ми кинулися вперед. Через кілька хвилин всі наші сумніви остаточно розвіялися — справді, це була пляма слабкого світла. Ще хвилина, і ми відчули подих свіжого повітря! Борючись із утомою, ми уперто просувалися вперед. Раптом тунель звузився, і серу Генрі довелося рухатися плазом. Прохід звузився настільки, що це вже було схоже на велику лисячу нору, але тепер він був проритий у землі. Кам’яний тунель скінчився.

Ще одне відчайдушне зусилля — і сер Генрі виповз із діри, а услід і ми з Гудом. Над нами було небо, і благословенні зірки сяяли далеко у високості, і ми вдихали запашне повітря. Потім ґрунт раптом угруз під нашими ногами, і ми покотилися сторчма, приминаючи траву і ламаючи чагарник, по м’якій, вологій землі.

Я вхопився за щось і зачепився. Сівши, я заволав на всю силу своїх легень. Десь поблизу, трохи нижче, почувся у відповідь крик сера Генрі. Невеликий плаский майданчик затримав його стрімкий спуск. Я підповз до нього і виявив, що він, хоча ледве переводив подих, був цілий і здоровий. Потім ми кинулися шукати Гуда. Неподалік ми знайшли і нашого друга — він застряг у розвилині якогось коріння. Його добре пошарпало, але невдовзі він прийшов до тями.

Ми знеможено впали, і реакція після всього пережитого була така сильна, що, здається, ми навіть заплакали від щастя. Нам вдалося вирватися з цієї страшної темниці, яка трохи не стала нашою могилою. Схоже на те, що якась милосердна вища сила спрямувала наші кроки в нору там, де закінчився тунель, оскільки це була саме нора. І ось перед нами на верхів’ях гір сяяв рожево-червоний відсвіт зорі, яку ми вже не сподівалися коли-небудь побачити знов.

Незабаром сірий досвіток ковзнув схилами гір, і ми побачили, що знаходимося на дні величезної копальні, перед входом до печери, і ми могли вже розрізнити примарні контури трьох колосів, що сиділи на краю шахти. Поза сумнівом, ці страхітливі тунелі, по яких ми бродили протягом ночі, що тривала, як нам здавалося, ціле життя, колись сполучалися з величезною алмазною копальнею. Що ж до підземної річки, яка текла в надрах гори, то тільки небесам відомо, що це за річка і куди або звідки вона тече. Як на мене, то я зовсім не прагнув досліджувати її течію.

Світанок зарожевив обрій, і тепер ми могли розгледіти один одного, і треба сказати, що ні до, ні після мені не доводилося бачити такого видовища, яке постало перед очима того пам’ятного ранку. Наші щоки ввалилися і очі глибоко