Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

сер Генрі не схопив мене за комір, то, чесно кажучи, через п’ять хвилин мене не було б уже в сталактитовій печері. Ні за які, хоч усі, алмази Кімберлі, я б туди не повернувся. Але сер Генрі тримав мене так міцно, що мені не залишалося нічого іншого, як підкоритися своїй долі. А через секунду, коли і його очі звикли до темряви, він умить відпустив мого коміра і став витирати з чола холодний піт. Щодо Гуда — він тихо лаявся, а Фулата злякано кинулася йому на груди.

Тільки Гагула хихикала голосно і втішено.

Дійсно, видовище було моторошне. У дальньому кінці довгого кам’яного столу, тримаючи в кістлявих пальцях величезного білого списа, сиділа сама Смерть у вигляді колосального людського скелета, більше п’ятнадцяти футів заввишки. Вона тримала спис над головою, ніби збираючись завдати удару. Другою кістлявою рукою вона спиралася на кам’яний стіл, як людина, що підводиться зі свого сидіння, а весь скелет нахилився вперед, так що його шийні хребці і блискучий череп, що вишкірив зуби, були напружено витягнуті в наш бік. Порожні очниці скелета втупилися в нас, а щелепи були трохи розімкнені, неначе він от-от заговорить.

— Сили небесні! — прошепотів я ошелешено. — Що ж це таке?

— А це що за фігури? — запитав Гуд, показуючи на біле товариство, що сиділо за столом.

— А що ж там за предмет, чорт забирай? — схвильовано сказав сер Генрі, показуючи на коричневу істоту, що сиділа за столом.

— Хи-хи-хи! — сміялася Гагула. — Горе тим, хто входить до Чертога Смерті! Хи-хи-хи! Ха-ха! Підійди ж, Інкубу, ти, що такий відважний у бою, наблизься і поглянь на того, кого ти убив! — І з цими словами стара ухопила його за рукав своїми кістлявими пальцями і потягла до столу.

Ми пішли за ними.

Раптом вона зупинилася і показала на коричневу фігуру, що сиділа за столом. Сер Генрі подивився туди і з криком відскочив назад. Не дивно, що він був такий схвильований — там, за столом, сидів величезний труп Хвали, останнього короля кукуанів. Він був абсолютно голий, а голова його, відсічена бойовою сокирою сера Генрі, покоїлася у нього на колінах. Вся поверхня мертвого тіла була покрита тонкою склоподібною плівкою, від чого воно здавалося ще страхітливішим. Спочатку ми абсолютно не могли здогадатися про походження цієї плівки, але раптом помітили, що зі стелі печери регулярно падають краплі води — кап! кап! кап! — просто на шию трупа, звідки вода збігала, розтікаючись по всій його поверхні, і нарешті проникала через крихітний отвір, просвердлений в столі. Тоді мені все стало ясно: тіло Твали перетворювалося на сталактит.

Погляд, кинутий на білі фігури, що сиділи на кам’яному постаменті, який оточував цей страшний стіл, підтвердив правильність мого здогаду. Це, поза сумнівом, були людські тіла, точніше, те, що колись було людським тілом, а нині перетворилося на сталактити. У такий спосіб кукуани від давніх-давен зберігали тіла своїх померлих королів: вони перетворювали їх на камінь.

Мені так і не вдалося дізнатися, в чому полягав весь метод петрифікації, якщо він взагалі існував, окрім того, що померлих садовили навічно туди, де краплями стікала вода. Так чи інакше, вони сиділи за столом, покриті схожою на кригу оболонкою, що утворилася з кремінної рідини, яка зберігала їх на вічні часи.

Неможливо уявити собі щось більш моторошне, аніж видовище цього довгого ряду царствених мерців, одягнених у савани з прозорого, як лід, шпату, крізь які ледь проступали їхні риси. Всього їх було двадцять сім, і останнім був батько Ігнозі. Вони сиділи навкруги цього негостинного столу, за яким головувала сама Смерть. Із загальної кількості покійників можна було встановити, що цей спосіб збереження трупів почав застосовуватися не менше чотирьох століть тому. Якщо припустити, що сюди поміщали всіх королів, що, мабуть, малоймовірно, оскільки деякі з них, без сумніву, гинули в бою, і вважати, що час володарювання кожного тривав у середньому п’ятнадцять років, то вийде приблизно ця цифра. Але колосальна постать Смерті, що сиділа на чолі столу, напевне була набагато древніша за цей звичай і, якщо я не помиляюся, зобов’язана своїм походженням рукам того ж художника, який створив трьох колосів. Вона була витесана з суцільного сталактита і, якщо розглядати її як витвір мистецтва, була задумана і виконана із винятковою майстерністю. Гуд, який знався на анатомії, заявив, що, на його думку, в анатомічному плані цей скелет був досконалим і точно відтворював справжній людський скелет до найдрібніших кісточок.

Я вважаю, що ця страхітлива фігура була плодом химерної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже пізніше спало на думку садовити своїх царствених мерців за цей стіл, за яким головувала страшна примара Смерті. Можливо скелет був колись поміщений тут, щоб відлякувати грабіжників, які намагалися пробратися в скарбницю, що знаходилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити — це описати все так, як воно є, а читач хай робить власні висновки.

Така принаймні була Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.

Розділ XVII
СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Поки ми оглядали моторошні дива Чертога Смерті, намагаючись подолати відчуття страху, Гагула була зайнята зовсім іншими справами. Якимось побитом, миттєво видершись на величезний стіл (коли їй було треба, вона була надзвичайно моторна), стара відьма пошкандибала до місця, де сидів наш покійний друг Твала, мабуть, щоб поглянути, як він там, за словами Гуда, “маринується”, або для інших, їй одній відомих чаклунських справ. Потім вона зашкутильгала назад, подеколи зупиняючись, щоб звернутися то до однієї, то до іншої одягненої в саван постаті зі словами, значення яких я не міг зрозуміти. При цьому вигляд у неї був точнісінько такий, як буває у нас, коли ми вітаємо доброго знайомого. Завершивши цей таємничий і страшний ритуал, вона всілася навпочіпки навпроти фігури Білої Смерті й почала, наскільки я міг розібрати, виголошувати їй молитви. Вигляд цієї зловтішної старої істоти, що бубоніла благання, вочевидь, найзловіснішого характеру, одвічному ворогу життя, був такий нестерпний для ока,